Читати книгу - "Це не моя справа"

— Кажи ж бо, негіднику! — скричав я, продовжуючи гамселити його головою по застеленій килимом підлозі. Шкодував, що підлога не бетонна, однак я вклав у своє заняття забагато жару і, здається, пошкодив йому вуха. А це вже було щось.

— То це була Нетта, так?

— Припини! — заволав він. — Так, чорт забирай; це була вона!

— Тож Нетта повстала з мертвих, еге ж? — зронив, я, відпускаючи його вуха, але продовжуючи ляскати по щоках, аби привести його до тями. — І що вона хотіла?

— Гроші, — буркнув він.

— Скільки ти їй дав?

— Триста фунтів.

— А за що вона їх отримала?

— Щоб не потрапити в руки поліції.

— Навіщо це їй?

— Не знаю.

Я знову схопив його за вуха і гепнув головою об килим.

— То навіщо?

— Не знаю, — заскиглив він. — Присягаюсь, я цього справді не знаю!

Я сів йому на груди і дав щигля по носі.

— Не розповідай мені баєчок про те, що ти дав їй гроші лише тому, що вона про це попросила. То за що ти дав їй гроші?

— Вона продала для мене кілька каблучок, — простогнав він.

— Де вони?

— Он там.

Я силоміць поставив його на ноги.

— Ну ж бо, не будь таким сором’язливим — покажи їх мені.

Хитаючись, він підійшов до розтрощеного письмового столу і висунув шухляду.

— Ось вони, — промовив він і лантухом повалився на підлогу.

Я взяв чотири діамантові персні, повертів їх у руках і глянув на Бредлі.

— Награбоване добро Джейкобі, еге ж? — сказав я.

Він здригнувся.

— Не розумію, про що ти говориш. Вона казала, що це її персні. Нічого не знаю про Джейкобі.

— Ще й як знаєш, негіднику, — озвавсь я. — Недовго ще тобі ходити на свободі, тож викладай усе швидше. Звідкіля це в тебе?

— Я її не питав, — пробелькотів Бредлі. — Вона запропонувала їх мені за триста фунтів. Я бачив, що вони коштують значно дорожче, і купив їх.

— Я розповім про це Корріданові, — заявив я, поклавши каблучки в кишеню. — А ти знаєш, що це означає.

— Вони мої! — гаркнув він, трясучи кулаками. — Я притягну тебе за крадіжку!

— Будь же розсудливим. Ти не гірше за мене знаєш, що ці персні — частина награбованого Джейкобі добра. То де я можу знайти Нетту?

— Не знаю, — буркнув він, прикладаючи закривавлену хусточку до носа. — Вона не сказала, куди йде. Ти вломився сюди в найбільш непідходящий момент, чорт забирай!

Я подумав, що, може, це й правда.

— Вставай! — наказав йому я.

Він повагався, але коли я загрозливо хитнув ногою, зеледве випроставсь і став переді мною.

— Гаразд, Бредлі, тепер ми квити. Наступного разу, коли надумаєш когось провчити, ретельніше добирай об’єкт.

Я пильно оглянув його, вирішивши, що моє лице порівняно з ним — це обличчя красеня, розвернувсь і наостанок ще раз зацідив йому в жирне підборіддя. Бачив, як він гепнувся на підлогу. Потому я відкотив рукави сорочки, натягнув піджак і поквапно пішов до виходу.

Розділ XVIII

Я розрахувався з таксистом на розі Гемптон-стріт і звернув у глуху бічну вуличку. Три будинки тут стояли розбомблені — суцільна обпалена цегла та обгорілі бантини. Останньою будівлею у провулку була маленька друкарня. Вікна забиті дошками, і саме приміщення мало жалюгідний, занедбаний вигляд. У дальньому кінці будівлі виднівся номер — З Б.

Я відступив трохи і глянув на зашторені вікна. Там було темно.

Узявся за клямку дверей, але вони, як я й очікував, були зачинені.

Я знову відійшов на кілька кроків і придивився до вікон верхнього поверху. Поблизу одного з них проходила ринва. Я узявся за неї і вирішив, що вона достатньо міцна, щоб витримати вагу мого тіла, та озирнувся на темний провулок. Вуличка була безлюдна.

Почав дряпатися нагору, шкодуючи, що на мені такий дорогий костюм, і якось-таки примудрився вилізти на дах. Звідтіля мені було зовсім нескладно залізти у вікно. Я глянув униз у темряву і прислухався. На Расселл-сквер гудів транспорт, десь удалині хтось окрикнув таксі. З помешкання Сельми Джейкобі не долинало ні звуку. Я витяг кишеньковий ножик, підважив раму і відчинив вікно. Ще раз озирнувшись, ступив у темряву кімнати.

Це була спальня. Мені вмить аж мурашки пробігли шкірою, бо в кімнаті виразно вчувався аромат бузку. Я підняв жалюзі, потому розсунув занавіски. Знайшов у кишені запальничку, викресав вогонь. У слабкому світлі розгледів вимикач. Перетнув кімнату й увімкнув світло.

Кімната була невеличка, але умебльована зі смаком. В одному кутку вабливо запрошувало до себе розстелене ліжко-диван. На підлозі поряд валялася блакитна шовкова нічна сорочка. Коло ліжка стояли кімнатні капці. Праворуч од вікна стояв туалетний столик, завалений пудреницями, помадами, лосьйонами... словом, усім, що потрібно дівчині, аби виглядати доглянутою. Біля дверей розміщувався комод, зліва від вікна стояла шафа.

Я потягнув на себе одну з шухляд і зазирнув усередину. Там була купа жіночої білизни і безліч пар шовкових панчіх. Витяг панчохи. Деякі з них були уже без шелестких обгорток, але більшість — ще у прозорих целофанових конвертиках. Я щось буркнув, поклав їх назад у шухляду і вимкнув світло. Відчинив двері, прислухався. Спокій і тиша, що панували довкола, лякали мене. Я чув лише власне дихання та пульсування крові у скронях.

Вийшов у короткий вузький коридор і побачив сходи в одному кінці та двері — в іншому. Підкрався до дверей, притулив до них вухо і прислухався. Ані звуку. Я повернув ручку, відчинив двері та зазирнув у чорнильну темряву. Знову прислухався, і мені стало якось не по собі. Обмацавши рукою стіни, нарешті знайшов вимикач. Повагавшись, увімкнув світло.

Роздивляючись простору, добре умебльовану кімнату, раптом відчув, що мені забракло повітря і волосся на потилиці стало сторч. Бо на підлозі, на бежево-блакитному килимові лежав, розкинувши руки та підібгавши ноги, втупившись незрячими очима у стелю, і з перекошеним від жаху обличчям Генрі Литтлджонс. Я зробив крок уперед і побачив розбитий збоку череп та кров, що витікала з рани, утворюючи навколо голови непристойну калюжку, схожу на ореол. Поруч валялася залізна