Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 9

Якийсь час ми з Діором йшли в повній тиші. Сонечко все сильніше припікало, зігріваючи землю, що промерзла за ніч. І я мимоволі раділа теплим променям світила рідного світу. А ще раділа через те, що той, за кого так переживала всю ніч, іде попереду живий і неушкоджений. Дивилася в його широку спину з арбалетом, що висів за плечима, і ловила себе на тому, що милуюся впевненістю кожного жесту. Видно було, що переді мною справжній воїн, який звик долати будь-які труднощі. А після того, як він на ділі довів, на що здатний, я більше не вважала його самовпевненим йолопом. Чоловік, який самотужки розправилася зі зграєю перевертнів, заслуговує на повагу.

Хоча долали і протилежні думки. Про те, що сила Діора робить мої шанси на виживання мізерними. Що буде, якщо не знайдеться спосіб знову перетворити вампіра на людину? Чи зможе Діор холоднокровно мене вбити? Хоча, може, йому навіть не доведеться робити це власноруч. Надасть таке право своїм побратимам. Усвідомлення того, що можливо, мене ведуть у саме лігво ворогів, змусило настрій значно потьмяніти.

– Куди ми підемо після того, як ти поговориш зі старостою поселення? – наважилася я порушити мовчання.

– Я повезу тебе до свого друга, – не повертаючи голови, повідомив Воїн.

Серце тьохнуло від усвідомлення того, що мої підозри виявилися не безпідставними.

– Якого друга? – напружено запитала.

Діор, нарешті, обернувся і окинув мене чіпким поглядом.

– Він один з членів мого братства. Я йому довіряю. Попрошу його передати мій звіт нашому голові та звернутися до Хранителя знань. Нехай той відшукає в архівах потрібну нам інформацію. А ми поки що почекаємо в будинку мого  друга.

– Отже, до самого вашого братства ти мене не повезеш? – з полегшенням запитала.

– Чужі не мають переступати поріг нашої цитаделі, – підтвердив Воїн, з підозрою дивлячись на мене.

Схоже, розмірковує про те, що я можу виявитися ворожим шпигуном, посланим саме з цією метою. І це обурило.

– Та і не хочу я його переступати! Від самої думки про це стає моторошно! – вигукнула я.

Судячи з обличчя Діора, що відразу розгладилося, повірив. Він знову повернув голову вперед, і ми рушили далі мовчки. Я ж трохи збадьорилася. Те, що жодних підступних планів щодо мене Воїн не замислив, дає надію. Та і якби хотів убити, то навряд чи вдався б до таких труднощів. Тягти мене незрозуміло куди, друга залучити. Моє життя  закінчилося б в цьому самому лісі.

До того ж після всього, що ми пережили разом, я відчувала до Діора інстинктивну довіру. Звісно, ​​частина мене – уїдлива та прискіплива – нагадувала, що колись я так само довіряла Еннію. І чим усе скінчилося? Тільки, на відміну від демоніта, Діор насправді довів, що його обіцянки не порожні слова. Заради мене він ризикував життям. І навіть напував власною кров’ю, хоча навряд чи це було йому приємно.

Та і не збиралася я довіряти йому беззастережно. Ні, вдруге такої помилки не припущуся! Як тільки відчую найменшу підозрілість в його поведінці, зроблю все, щоб наші життєві шляхи розійшлися. Але зараз Діор дав мені реальний шанс на те, про що я навіть мріяти боялася. І я не збиралася втрачати хоч і маленьку, але все ж таки можливість знову стати людиною. Ербін сам говорив, що братство Воїнів Світлого бога існує давно і передає свої знання з покоління в покоління. Хто знає, що може відшукатися у їхніх архівах.

Коли ми, нарешті, дісталися до поселення, сонце вже світило на повну. Був розпал робочого дня. Багато селян працювали в полі. Жінки клопотали по господарству. Але повернення Воїна Світлого бога з мішком, у якому вгадувався зрозумілий вміст, змусило всіх покидати свої справи. Селяни потяглися до відкритого простору біля криниці, де зазвичай вирішувалися всі важливі справи. У моєму поселенні теж була така своєрідна сільська площа, і це видовище було для мене звичним.

Воїн попросив одного з хлопчиків, які слідували за нами ще з околиці, покликати старосту. Сам же став посеред площі і почав мовчки чекати. Я несміливо застигла поруч, відчуваючи на собі безліч зацікавлених поглядів. Чувся збуджений гомін. Селяни шепотілися і крадькома показували на нас пальцями. Але відкрито запитувати не наважувалися. І я їх розумію.

Напевно, особистість Діора встигла обрости тут мало не легендами. У нас би на нього теж дивилися з відкритим ротом, дізнавшись про те, чим він займається. Хоча, звичайно, зараз, поголивши бороду, Діор не виглядав, як раніше, таким уже суворим воїном. Але все одно тримався настільки впевнено, що я навіть мимоволі ніяковіла перед ним. Потайки позирала на незворушне обличчя, що нагадувало зараз кам’яну маску, і відчувала холодок, що пробігав по спині. Тож те, що селяни поглядали на Воїна лише скоса, не дивувало. Зате мене роздивлялися без сорому.

– Що це за дівчина?

– Звідки вона взялася? – чулося з усіх боків.

– Може, її перевертні з собою забрали з якогось селища. Розважалися там з нею цілою зграєю. А Воїн визволив, – почула я версію, що зовсім мене збентежила.

Уявивши, як могли розважатися зі мною двадцять перевертнів, я здригнулася від самої думки про це. Ось же похабники місцеві селяни! Одразу про найгірше думають! У мене вже вуха горіли, коли селяни пошепки озвучували всі подробиці того, що зі мною могло відбуватися в лісі. Звичайно, вони вважали, що я їх не чую, бо говорили тихо. Але звідки їм знати, що у вампірів, нехай і новообернених, слух набагато гостріший за людський.