Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Ну що це? І чому він мене переслідує? Навіщо? Співпадіння чи якась його продумана тактика? Не хочу навіть заморочуватися подібним питанням, геть не збираюся думати про це. Навіщо? Я ж точно знаю, переконана: у нього своє життя, у мене своє, між нами прірва, і нічого не буде, не може бути. Таке моє розуміння поведінки Станіслава Маєвського. Це все! То чому ж він безкінечно втручається в моє життя, настановляє, застерігає? Це такий батьківський синдром проявляється чи бажання контролювати мене навіщось?

Стасе, що тобі треба від мене? Не хочу жодних пояснень, розуміння у мене немає. Ти на диво останніми днями не толерантний, а це тобі геть не властиво. Що сталося? Я зрозумію. Просто наберися сміливості й поясни. Не варто зраджувати своїм принципам, Станіславе. Ти ж інтелігентний, вихований чоловік. А якщо не хочеш пояснювати свою поведінку, то просто згинь з перед моїх очей на цей момент. А Віталій тепер мій хлопець. Я з ним цілуюся, бо мені так хочеться, і йому, очевидно, теж. 

Такі думки метушаться в моїй голові зараз, а Стас стоїть поруч і не вступається. Медом йому тут намазано, чи що? А ми з Віталіком, наче змовилися, і це, як на мене, правильно. Наша реакція на зауваження Станіслава нульова. Ми все ще цілуємося палко, пристрасно, по-дорослому, не помічаючи цього надокучливого спостерігача. Його ж сюди ніхто не кликав, то чого він приперся? Захотілося подивитись на шоу? Ну дивись!

Віталій пестить мою шию, спину і навіть насмілився, з появою неочікуваного гостя, тендітно, все ще боязко ледь торкнутися купальника по контуру грудей. Милий мій обережний, делікатний Віталік. Як же ж він мною дорожить… Поставив на п'єдестал і молиться. Чудо ти моє дороге! І як би я мала відмовити такому хлопцю стати його дівчиною. Таких вже майже не існує, одиниці залишилися на цій планеті. Вони, як мамонти, вимерли посеред всього цього хаосу безладних, випадкових стосунків та задоволення  фізіологічних потреб… 

Так бентежно, так хороше мені зараз поруч з тим ніжним, делікатним, лагідним «мамонтом». Захлинаюся від поцілунку.  Стасе, ну чого ти так дивишся на нас? Я відчуваю твій прискіпливий погляд на собі спинним мозком. Пропалюєш до мурашок. Не муч мене. Йди геть. Дай нам спокій. Не можу це витримати, той погляд, це шумне зітхання, той звучний видих, наче шкодуєш про щось. Я все ще куйовджу кучері Віталіка, пестливо гладжу шию, спину, пригортаюсь щосили до нього, грудьми торкаюся його торса. 

Так бентежно в той момент. Все це щиро, мені справді так хочеться, незалежно від того бачить це Станіслав Маєвський чи ні. Хоча, якщо зовсім відверто, то є в моїй поведінці зараз якийсь незначний відсоток вредності: я роблю все це ще й тому, що дуже хочеться зачепити  чоловіче его Стаса, якщо, звичайно, я хоч трішечки, хоч на йоту цікава йому, як дівчина. Але така ймовірність надто маленька, мізерна. 

Знаю: він дорослий, я мала. Він не цікавиться малолітніми дівчатками, у нього є інша, доросла жінка. Тут все зрозуміло. Тільки у мене все ж виникає питання: чого він так наполегливо контролює мене з Віталіком? Ось і сьогодні, знаючи, де я буду, чогось приперся. До речі, треба з'ясувати на підставі чого він тут з'явився. Якось доволі дивно виглядає. А зараз навіть чогось заходиться від кашлю, неначе поперхнувся чимось, хоч не було чим. І ця сцена розігрується так театрально, майже правдиво. Комедіант! Хто б міг подумати, передбачити, що цей дорослий, серйозний чоловік поводитиметься так дивно, як ревнивий пацан, або надто турботливий батько. То хто ж ти в цій ситуації, Станіславе Маєвський? 

Очевидно йому дуже хочеться, аби ми все ж таки звернули увагу на нього.  Ох, Стасе! І як я маю тебе зрозуміти? Ти проти моїх стосунків конкретно з Віталіком, чи ти боїшся, аби я не втратила цноту до повноліття?  Хоч звідки ти про це взагалі можеш знати? У мене ж не написано на лобі, що у мене ще не було чоловіка, нікого… Чи написано? Але яка йому фіг різниця? Боже, яка дурниця щойно зморозилась у моїй голові…  Та зрозуміло, що байдуже йому все це, то ясно, як те, що завтра буде новий день.

Ми з Віталіком завершуємо наш нескінченний поцілунок. Погляди все ще томливі, розморені, в очах поволока. Мені так подобається мовчки дивитися в ті ласкаві голубі очі Віталіка, оповиті блакитною поволокою та виразом ніжної млості. О, боже, Віталій мій хлопець. Перший хлопець. До нього я ще ні з ким не зустрічалася взагалі, хоч завжди подобалася хлопцям, але ми лишень товаришували. На інші стосунки, окрім дружби, я не наважувалась, хоч хлопці доволі часто пропонували. 

Донині з кількома з них ми залишаємось гарними друзями: Данило – товаришуємо ще з п'ятого класу з  гімназії, де я навчалася до загибелі мами й тата, Максим – разом сиділи за партою в шостому, ну, а Сашко – геть окрема історія: на три роки старший, сусід по під'їзду в будинку бабусі, мій наполегливий залицяльник. Якось так склалося, що двоє з них: Данило й Сашко зараз живуть та навчаються у столиці, а Максим взагалі виїхав до Варшави. Так, що спілкуємось в месенджерах чи соцмережах, але зв'язок не втрачаємо навіть на відстані, все ще товаришуємо. 

Є ще кілька хлопців з мого інтернату. З Павлом ми взагалі частенько дуетом співаємо на концертах. І точно знаю, що йому я дуже подобаюсь, але мене до нього не тягне чомусь, хоч дівчата за ним бігають табунами. Ми лише друзі, хороші друзі.  Попри таку мою популярність серед протилежної статі, я наважилась зустрічатися з хлопцем лиш тепер, і це Віталік. 

Він мені дійсно подобається по-справжньому. Я б навіть стовідсотково могла закохатися, якби у моєму житті несподівано випадково не намалювався Станіслав Маєвський, який своєю появою, зруйнував усі мої плани, зачепивши всередині мене такі потаємні нотки душі, про існування яких я навіть не здогадувалась до цього, не знала. Цей дорослий чоловік своєю харизмою зворохобив мою душу якось по-особливому: трепетно, ніжно й так глибоко запав всередину, поціливши в саме серце, просочився під шкіру.