Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

— Може, вона не знала? — знизую плечима й сідаю за великий стіл. Взагалі, кухня дуже велика. Широка й довга робоча поверхня, барна стійка й стіл, за яким з легкістю розсядеться понад десять осіб. Звісно, присутня вся необхідна кухонна техніка відомих марок і все, куди не глянь, блищить і сяє.

— А де… — починаю згадувати, як звуть домробітницю.

— Олена? У неї в неділю вихідний. Тут тільки ми й сніданок у моєму виконанні.

— Мені пощастило. Здогадуюсь, що таке буває не часто.

— Це мені пощастило, — сідає поряд. — Спочатку ти була милим наляканим зайченям, а потім стала пристрасною кішечкою й звела мене з розуму, — підіймає руку й проводить пальцем по щоці, яка палає від його слів. — Ну от, а тепер знову моє зайченя, — усміхається, а я опускаю очі в стіл. — Я відвезу тебе, все проконтролюю, а потім попрацюю, бо виникли невідкладні справи.

— У тебе телефон дзвонив, — згадую від чого прокинулась.

— Потім перевірю, зараз у нас сніданок.

Після кави ми збираємось і їдемо на мою нову квартиру. На телефоні повно пропущених від Артема та Соломії, але телефонувати подрузі при Дмитрові не наважуюсь. Лише читаю повідомлення й воно мене не радує:

Соля: Артем дзвонив, він скажений.

Уявляю, як його роздратувало те, що я все-таки від нього пішла. Невже він не розуміє, що жити разом без почуттів це обман. Знаю, що таку терпеливу дурепу, як я, ще треба пошукати. Мабуть, він теж це розуміє. А ще не може змиритись, що його егоїстичну величність кинули. Одна згадка про нього псує настрій й відчуття ейфорії всередині мене.

— Все добре? — Дмитро помічає мій стан.

— Так, — усміхаюсь, бо про Артема точно не говоритиму. Я взагалі не хочу згадувати про своє життя з ним.

Авто зупиняється у дворі багатоповерхівки, спостерігаю, як Дмитро виходить й поспішає допомогти мені. Відчиняє дверцята й подає руку. Усміхаюсь й вкладаю свою долоню в його.

— Що? — не розуміє мого уважного погляду.

— Так незвично бачити тебе у шортах й футболці, — зізнаюсь чесно.

— Таким не подобаюсь?

— Подобаєшся, — сама переплітаю наші пальці. — Ходімо, покажу тобі моє нове помешкання, — зітхаю, бо різниця з його будинком кардинальна. Навіть зрівнювати немає чого.

— Інно? — чую позаду, коли доходимо до під’їзду. Обертаюсь, але нікого знайомого не бачу. А потім помічаю жінку, яка несеться з пакетом у наш бік. Впізнаю в ній однокласницю Артема, не стримуюсь і стогну вголос. — А я думаю ти це, чи не ти, — підходить до нас й уважно дивиться на Дмитра.

— Привіт, — намагаюсь згадати її ім’я, але марно. Колись Артем потягнув мене на неофіційну зустріч випускників у кафе і там я мала нагоду з нею познайомитись. — То ви з Артемом… переїхали? — питає, не соромлячись, хоча чудово бачить, що ми тримаємось з Дімою за руки. Чоловік мовчить, тільки уважно спостерігає за моєю реакцією.

— Ми більше не разом. Я сама тут живу.

— Справді? Шкода. Я не знала, давно його не бачила. В цьому під’їзді? — питає, а я киваю. — А я у сусідньому на дев’ятому поверсі.

— А я на п’ятому, — не знаю навіщо говорю це їй.

— Заходь на чай, коли буде час, — махає мені й крокує до свого під’їзду. Який може бути чай, якщо ми майже не знайомі? Я навіть ім’я не можу згадати. Але ввічливо усміхаюсь й відчиняю двері під’їзду.

— Хто це? — питає чоловік, заходячи за мною в ліфт.

— Однокласниця Артема, — відповідаю чесно.

— Інно, скажу відверто, бо по-іншому не вмію. Я проти, щоб ти жила у таких умовах. Не знаю, як ми вийдемо з цієї ситуації, але жити ти тут не будеш, — заявляє безапеляційно, змушуючи мене губитись й шукати відповідь.