Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валентинко, не вигадуй. Незручно спати на стелі, – Віталій, посміхаючись, цілує мене в щоку. – Моя спальня за стіною. Я пішов переодягатися. Чекатиму тебе на терасі. Будеш готова, гукни. Або ні, давай зустрінемося внизу,  в залі.

– Добре, – Віталік зачиняє двері та зникає, а я озираюся довкола, дістаю купальники з пакета, вибираю… Вирішую сьогодні одягнути бікіні: плавки на зав’язках, гладка чашка без пуш-ап з жовтогарячим квітковим принтом на молочному фоні. Убійний! Всідаюся на ліжко, лягаю на спину, розкидаю руки, погляд впирається в стелю. Кілька хвилин кайфую наодинці з собою: 

«А все-таки Віталік такий класний. Хм, мій хлопець. Дивина, та й годі. Тепер Віталік мій хлопець! Ну от і чудово! А ти, Станіславе Маєвський, крутий та дорослий йди в баню, роби, що хочеш,  одружуйся зі своєю Грабовською, чи з ким там хочеш через кохання, чи тому, що так треба для справи. А я тепер тебе забуду, і все буде добре, я певна. Бо ти мені не пара, а я тобі тим більше, між нами прірва».  

Роблю грайливі потягушки, так добре. Треба переодягатись, на мене чекає Віталік. Одягаю купальник. Бомбезно й красиво. Все-таки у мене класна фігура. Дякую мамі! Добре, що генетика в нашому роду так працює: дівчата грудасті, довгоногі, смазливе личко, пишні коси… Для пристойності на стегнах все ж зав’язую парео, одягаю капелюх і виходжу до зали. Посеред зали стоїть Віталік в тих своїх плавках справжній Аполлон. Здається, той Аполлон губить щелепи на підлозі:

– Валентинко, ти…, ти така гарна, така жіночна, така доросла, я пропав…

На що я тільки знизую плечима, так приємно. Відчуття геть інші, дивні, незрозумілі, дорослі. Чомусь так хочеться грайливо кокетувати з ним. Видихаю. Беру Віталія за руку та тягну до басейну:

– Віталику, ходімо! Чого завмер?

– Ходімо, – шумно видихає мій збентежений Аполлон і чемно топає за мною.

Біля басейну нікого немає, в альтанці теж. І куди вони всі поділися? Вирішую запитати:

– А де всі?

– Не знаю. Тато з дідом люблять після обіду пограти у шахи на передній терасі, там зараз затінок, а жінки напевне засіли за преферанс, – розмірковує розхвильований Віталій. 

– Тобто ми тут самі?

– Очевидно, що так!

Секунду стою в задумі. Виникає нестримне бажання поцілувати Віталіка. Він же тепер мій хлопець, треба звикати. Ну тримайся Віталику! Чогось я розгулялась сьогодні, від жари чи що? Знімаю капелюх, розв'язую парео, кладу на шезлонг. Підступаю впритул до свого хлопця. Тепер же ж можна… Обіймаю його за шию, тягну до себе. Віталій ніжно огортає мене собою, міцно притискає до себе, дотик губ, дихання збивається… Ми так пристрасно, гаряче шалено цілуємося, з язиком, по-дорослому… Мить забуття триває… Здається я навчилася! Так бомбезно. Безконтрольно все відбувається. Від солоду поцілунку кудись відпливає голова… Обійми, дотики… Його руки гуляють моєю шиєю, спиною, мої куйовдять його волосся. Ми цілуємося вже цілу вічність, нам так добре, припиняти геть не хочеться…  

– Не завадив? – долітає до моїх вух знайомий голос. Стас Маєвський! Що він тут робить, і яке йому діло до мене? До нас?