Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Сонечко, не хвилюйся. Все буде добре. У мене чудові батьки. Вони тебе чекають. Просто відпусти свою напругу та хвилювання. Все станеться само собою, природно. Я буду поруч, підстрахую. А зараз поділюся одним секретом, якого навчив мене мій дідусь альпініст. Він запевняє, що дотримувався цього ритуалу перед кожним своїм сходженням на чергову вершину, і все миналось. Просто затисни руку в кулачок і видихни в неї, і всі твої страхи залишаться там, не вийдуть на волю. От побачиш, це спрацює, перевіряв, – Віталік оптимістично посміхається, а я роблю, як він радить. Моє хвилювання й справді зникає.  

Ми заїжджаємо на територію  котеджного містечка. На в'їзді красується табличка «ЖК Вишневецьке». Воно й справді знаходиться поруч з «Софіївкою», де розташований мій дім. Але тепер мене це вже не бентежить. Віталій зупиняється навпроти шикарної білосніжної вілли в три поверхи під теракотовим дахом. Ще здалеку в око впадають великі вікна, мансарда, величезна тераса. Подекуди навіть звідси видно вітражі. Ото будинок, а казав живуть у трикімнатній квартирі всі на купу, з бабусею.  А чому б не поселитися тут? Тепер мені зрозуміло, чому його не вразили апартаменти Стаса. Він просто звик до шикарної обстановки, не інакше.

В руках Віталія спрацьовує пульт, і ми заїжджаємо у двір-казку. По периметру двору красуються вічнозелені туї, красиві різноколірні доріжки своєю симетрією радують око, море троянд пишним цвітом заворожує, по кутах будинку та навпроти гаражів ростуть Японські бересклети, створюючи затінок на випадок спеки. 

– Ось ми й приїхали, – заявляє Віталік, а за мить вже допомагає мені вийти з машини, і я несподівано потрапляю в його обійми. Ніжний пристрасний поцілунок. Між нами сьогодні незвична бентега, зізнання, ми визначилися, що тепер зустрічаємось: він мій хлопець, я його дівчина. Мені так незвично, але так приємно, одначе й відповідально. Буду звикати. 

Віталік виймає з авто мій пакет з купальниками, бере мене за руку, переплітаючи наші пальці й з чарівною ніжною посмішкою на обличчі питає:

– Готова?  

На що я тільки ствердно киваю головою, і ми повільно прямуємо до басейну, який знаходиться з іншого боку будинку поруч з альтанкою та мангалом. Тут все так красиво, доглянуто: величезна цегляна альтанка, масивний стіл вже накритий, сервірований на невелику компанію, по периметру дерев'яні стільці на дзигльованих ніжках. Ароматний димок з мангала подразнює ніздрі. Завмираю. На нас вже чекають.

Красивий статечний чоловік років 45 полишає свої справи біля мангала і прямує назустріч. Зупиняємось. Навіть не встигаю зреагувати, як чоловік вже вітається:

– Добридень, чарівна панянко, як доїхали? 

В розмову відразу вклинюється Віталій:

– Валентинко, знайомся, то мій невгамовний батько, Олександр Віталійович.

– Вітаю! Дуже приємно, Валентина, – простягаю руку для привітання, а Віталік відразу доповнює мене: Моя дівчина!

– Дуже радий знайомству. Пощастило тобі синку відхопити такий скарб, – сипле компліментами батько Віталіка. Я вкриваюсь рум’янцем, ніяковіючи, а Віталій лишень задоволено посміхається. Ми дружно прямуємо до Альтанки, де Віталік знайомить мене з найближчими родичами: мамою Іриною Вікторівною, дідусем Віталієм Дмитровичем, про якого я вже стільки наслухалась, бабусею Тетяною Олександрівною, та бабусею по материній лінії  Анною Михайлівною, з якою вони разом проживають та ще однією родичкою Марією Павлівною, реакція якої на мою появу мене, м'яко кажучи, здивувала.  Вона постійно витріщалась на мене та пила воду. На моє запитання, Віталік лише відмахнувся, заявивши, що двоюрідна сестра його матері взагалі доволі дивакувата особа. І це мене трохи заспокоїло, але дивний осад в душі залишився. 

Родичі Віталія виявились досить цікаві та приємні у спілкуванні, не нав’язували мені свого товариства, нічого не розпитували. Ми просто гостилися та вели веселі теревені. Дідусь Віталіка пригадував свої перемоги, момент, коли він отримав цю дачу. Виявляється, що ще шість років тому вона мала геть інший вигляд, а батько Віталія з дозволу діда зробив генеральну реконструкцію, і вона набула сучасного вигляду. Віталік ні на мить не відходив від мене.

– Валю, ти казала, що любиш купатися. То може ми переодягнемося і поплаваємо? – пропонує мені Віталій.   

– Залюбки, – не можу встояти. Бірюзово-блакитна вода навпроти так манить. Сонячні промені ковзають поверхнею басейну, створюючи мерехтіння. Піднімаємось і прямуємо до будинку, аби переодягнутись.

Ми проходимо через залу, яка має вихід до басейну, потрапляємо в  передпокій, а звідти сходами піднімаємося на другий поверх. Тут спальні. Обстановка вражає. Все так вишукано, так шикарно. Десь моментами навіть нагадує мій будинок. Віталік проводить мене у вільну кімнату: 

– Ну, ось. Тут все до твоїх послуг, Валентинко. Є персональна ванна кімната, якщо потрібно. Якщо доведеться заночувати, то буде твоя спальня й не тільки на сьогодні, а завжди, коли буватимеш у цьому домі…, одним словом, тепер то буде твоя кімната. Подобається?

– Кімната просто чудова, така простора, тут так гарно! Але Віталику навіщо? Незручно…