Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Виставкова зала була напівпорожньою. Аліна нервово поправляла тонкий браслет на зап’ясті, озираючись на картини, які щойно розвісили на стінах. Це була її перша персональна виставка, і, хоч вона знала, що це невелика галерея на околиці міста, серце билося так, ніби вона стояла перед тисячною аудиторією.  
Люди заходили неохоче. Переважно знайомі з художнього кола: декілька студентів з інституту, одна її подруга, яка принесла квіти. Аліна розмовляла з ними, але весь час ловила себе на думці, що спостерігає за тим, як інші дивляться на її роботи.  
Двері тихо відчинилися, і до зали зайшов чоловік. Він зупинився біля входу, швидко окинув поглядом простір і пройшов уздовж стін, майже не зупиняючись. Максим був тут випадково – він прийшов у сусідню будівлю для зустрічі, але через раптовий дощ вирішив зайти сюди перечекати. Картини не викликали у нього особливого інтересу, але щось у кольорах на полотнах здалося йому знайомим.  
Аліна помітила його одразу. Незнайомець виділявся серед присутніх своїм діловим виглядом – темне пальто, рівна постава, зосереджений вираз обличчя. Він не здавався одним із тих, хто приходить подивитися на мистецтво.  
– Вам подобається? – раптом запитала вона, не встигнувши обміркувати свої слова.  
Максим повернув голову до неї, здивовано звузивши очі.  
– Це ваші роботи? – запитав він, дивлячись на її обличчя.  
– Так, – вона кивнула, намагаючись зрозуміти, що він думає.  
– Цікаво, – коротко відповів він і знову подивився на одну з картин – яскравий абстрактний пейзаж, де тонкі лінії міських будівель змішувалися з кольорами заходу сонця. – Хоча трохи хаотично, чи не так?  
Аліна відчула, як у грудях піднімається хвиля роздратування.  
– Хаотично? Це стиль. Передача емоцій. Місто завжди хаотичне, – відповіла вона, намагаючись залишатися спокійною.  
– Можливо, – кивнув Максим, – але в архітектурі хаос часто руйнує структуру. А тут… важко зрозуміти, де початок, а де кінець.  
– Це тому, що ви дивитеся тільки на поверхню, – випалила Аліна, схрестивши руки.  
Максим посміхнувся куточком губ – ледь помітно, але це була не знущальна посмішка, а скоріше зацікавлена.  
– Можливо, – повторив він. – Але це цікава думка. Дякую.  
Він кивнув і пішов далі, залишаючи Аліну дивитися йому вслід. Їй хотілося щось сказати, але слова застрягли в горлі.  
Пізніше, коли виставка завершилася, вона знову подумала про цього незнайомця. Її дратувало, як він говорив, але водночас щось у його тоні й погляді залишило слід.  
Максим, у свою чергу, повернувся до своєї роботи, але не міг викинути з голови ті кольори – і ту жінку, яка так пристрасно захищала свій "хаос".