Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ранок неділі. Прокинувшись раніше за чоловіка, я спускаюся на перший поверх у кухню і прибираю залишений ним з вечора посуд.
Брудні тарілки мию в раковині, тру з такою силою, що скрипить посуд. Думала, посплю ніч і трохи відпустить, а ні. Образа нікуди не поділася. Тому й очі на мокрому місці, тому й горло здавлює ніби зашморгом. Дихати нестерпно важко.
Завершивши прибиратися, готую собі каву. Влаштовуюсь на стільці й телефоную мамі.
– Доброго ранку, мамо. Як у вас справи, Сонечка вже прокинулася?
– Доброго ранку, Асенько. Ні, Софійка ще спить. Вчора ледве змогла укласти спати нашу принцесу. Дід приніс декоративного кролика, так дитина весь вечір з ним провозилася. Уявляєш, спати збиралася з кроликом, – бідкається мама, а я зітхаю – тільки ще кролика мені не вистачало. – А ти як? Все вчора вийшло?
– Ну майже, – не хочу посвячувати маму в наші з чоловіком проблеми, її хвилювання зовсім ні до чого.
– А що Левушка тобі подарував?
– Сукню гарну.
Брешу, але мама про це не дізнається, звичайно ж. А сукня гарна у мене тепер справді є, тільки її подарувала я сама собі.
– А-а-а, зрозуміло. А ти йому щось подарувала? – випитує мама.
– Ні.
– Ну як так, Асю? Чоловік тобі сукню подарував, а ти йому взагалі нічого?
Посміхаюся. Чергову сльозу, що скотилася по щоці, скидаю рукою.
– Мамо, ну що можна подарувати чоловікові, у якого все є і навіть більше? Я йому приготувала романтичну вечерю, одягла сексуальну білизну і красиву сукню.
Зітхаю. Так, майже все так і було, правда Лев нічого з цього не побачив, бо тупо забув про нашу річницю весілля. А це вже котрий рік поспіль. Вперше, коли це трапилося, я подумала, що мужик просто замотався – він же такий зайнятий, працює в прокуратурі, справ багато. Минулого року все повторилося. Ну, а вчора його “Тупо забув” – стало для мене останньою краплею.
– Молодець, доню. Все правильно зробила. Не можна забувати про себе. Діти виростуть і полетять із батьківського гнізда, а ви з чоловіком залишитеся вдвох. Так що любите один одного, не забувайте про те, що ви насамперед пара і лише потім батьки Сонечки.
– Угу, – погоджуюсь з мамою і кажу їй, що скоро приїду забрати дочку.
Закінчую пити каву. Тільки встигаю помити за собою чашку, як у кухні з'являється Лев.
Потерши сонні очі, бажає мені доброго ранку, а мені говорити з ним взагалі не хочеться. Точніше, мені хочеться більше ніколи з ним не говорити.
Я вже давно помітила холодність чоловіка. Він не цікавиться моїми справами, не намагається провести час разом, не сердиться на мене – навіть коли я подряпала його машину, невдало припаркувавшись, Лев не сказав мені жодного слова. Йому просто стало на мене все одно. І я не можу зрозуміти, коли саме це сталося. Все було поступово.
– Ти не думав про розлучення? – питаю у Стельмаха, коли він сідає за стіл навпроти мене.
Темні брови підіймаються нагору всього хвильку, але вже через кілька секунд чоловік хитає головою, викликаючи в мені чергову порцію обурення.
– Чому?
– Що “чому”, Асю? Чому я не думав про розлучення?
– Так. Чому ти про це не думав?
– Хочеш про це поговорити? – абсолютно спокійним тоном Лев спілкується зі мною, ніби ми обговорюємо плани на тиждень.
– Ми вже про це говоримо. Так що? Чому ти не думав про розлучення, коли до нього все йде?
– Я не розумію: навіщо про нього думати, якщо мене все влаштовує. Але тебе, мабуть, ні, адже ти про це вирішила поговорити.
– Не влаштовує, так! – піднесеним голосом відповідаю і зменшую оберти, зрозумівши, що мої емоції зараз лише зайві.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Більше не повертайся, Юлія Бонд», після закриття браузера.