Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не витримавши, я все ж таки ступаю на сходи. Повільно крок за кроком спускаюся на перший поверх і все виразніше чую, як Лев стукає дверцятами в холодильнику, як дістає з шафки посуд.
Спершись плечем об одвірок, застигаю у дверному отворі. Дивлюся на Лева, який сидить за столом і вплітає м'ясо, що охололо.
– Вечерю підігріти? – На моє запитання він відриває погляд від тарілки й лише хитає головою.
Зітхаю. Подумки вмовляю себе мовчати.
Як там мама завжди каже: "Спочатку нагодуй мужика, а потім пили". З моїм татом це понад сорок років працює, а ось зі Стельмахом – ні, ось взагалі ніколи. Та й несхожа я на ту дружину, яка завжди незадоволена. Свій океан сліз виплакала ще кілька років тому і зробила висновок, що сльози мужиків дратують не менше ніж претензії, а може, й більше.
– Софія вже спить?
Голос Стельмаха звучить рівно, на обличчі жодних емоцій не озивається. Гаразд, я змирилася в ролі некоханої дружини, але як прийняти, що і до дочки особливих почуттів чоловік не відчуває? З цим я не готова миритися, тому що виросла в нормальній сім'ї, де тато і мама люблять один одного, де діти є продовженням їхнього неземного кохання. Тато завжди проводив зі мною час – скільки себе пам'ятаю: читав казки перед сном, вранці міг одягнути та відвести до дитячого садка, а коли стала старшою тато брав мене з собою на футбол та рибалку, вчив кататися на ковзанах та велосипеді.
– Соня залишилася у моїх батьків, – відчуваючи, як наростає роздратування, я вирішую не продовжувати безглуздий діалог. – Посуд залиши на столі, завтра вранці я все приберу.
Іду, а він услід кличе, змушуючи зупинитися й обернутися:
– Асю, трапилося щось?
– Ні, з чого ти взяв?
– Виглядаєш так собі. Не захворіла?
Хитаю головою.
– Двадцять п'яте вересня.
– Так, я в курсі якийсь сьогодні день, – посміхається Лев. – Я пам'ятаю, що обіцяв. До кінця цього місяця Вітю влаштую на роботу, не хвилюйся.
Вітя – чоловік моєї молодшої сестри, за нього я найменше хвилююсь у цьому житті.
Річ у тому, що Стельмах забув про річницю нашого весілля. Я йому прямо сказала: який сьогодні день, а він мені за Вітю…
– Вісім років тому ти одягнув мені на палець обручку. Сьогодні була річниця весілля. Дуже шкода, що справи мого зятя – це перше, що тобі спало на думку в цей день.
Я говорю це все без претензій. Скандалів у нашому будинку ніколи не було, ми навіть лаятись не вміємо, як нормальне подружжя.
Примружившись, Стельмах дивиться мені просто в очі. Згадує щось.
– Вибач, – холодно вимовляє він і я киваю. – Я забув, Асю. Дійсно, тупо забув.
– Буває, що ж тепер. Смачного, Леве, та добраніч.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Більше не повертайся, Юлія Бонд», після закриття браузера.