Читати книгу - "Поклик Ктулгу"

Леґрасс цікавився археологією. Навпаки, його рішуче бажання дізнатися більше про дивну річ було викликане суто професійною цікавістю. Цю статуетку, ідола, фетиша — хай там що це було — знайдено кількома місяцями раніше у порослих лісом драговинах на півночі Нового Орлеана під час поліцейської облави на прибічників магії вуду, що, як припускали, зібралися на болотах. Проте обряди цього культу виявилися настільки своєрідними та страхітливими, що поліції нічого не залишалося, як погодитися з тим, що вони стикнулися із чимось темним та цілком їм невідомим, до того ж навіть жорстокішим, ніж найбільш диявольські африканські чаклуни вуду. Щодо походження цього релігійного служіння, попри дивні та неймовірні історії, які випитали у заарештованих адептів, більше нічого дізнатися не вдалося; отже, поліції конче потрібна думка видатних археологів та знавців давнини, які б допомогли встановити, що це за жахливий символ, а вже опісля простежити за ним до самого початку.

Інспектор Леґрасс навряд чи був готовий до сенсації, яку викликала його знахідка. Лише одного погляду на цю річ було достатньо, аби всі вчені мужі неабияк розхвилювалися та в одну мить скупчилися навколо інспектора, щоб подивитися на невеличку статуетку, яка вже самим своїм надзвичайно дивним та непідробним виглядом сивої давнини переконливо натякала на недосліджені архаїчні світи. Жодна з відомих мистецьких шкіл не створювала подібного жахіття, проте, здавалося, що цілі століття, навіть тисячі років увічнилися у тьмяній, зеленкуватій поверхні цього невідомого каменя.

Фігурка, яку присутні зрештою почали неквапно передавати одне одному задля більш ретельного вивчення, була заввишки сантиметрів 18–20, вирізьблена витонченим митцем. Вона являла собою чудовисько, яке обрисами віддалено нагадувало людину, проте з головою восьминога, а замість обличчя мало численні щупальця, лускате тіло, схоже на ґуму, на передніх та задніх лапах — величезні страхітливі кігті, за спиною — довгі, вузькі крила. Ця товста істота, здавалося, сочилася жахливою та неприродною люттю, була сповнена якоїсь гордовитості. Ця втілена у камені лють сиділа навпочіпки на прямокутній кам’яній брилі або п’єдесталі, вкритому нерозбірливими письменами. Кінчики крил торкалися брили позаду, сама істота була посередині, а задні ноги чудовиська вчепилися у передній край п’єдесталу, немов воно приготувалося до стрибка; при цьому кігті тих ніг спускалися мало не на чверть висоти всієї брили. Голову головоногого молюска було нахилено вперед, тож кінці щупалець на обличчі зачіпали велетенські передні лапи, якими істота стискала коліна, що стирчали. Уся ця аномалія здавалася по-справжньому живою, а тому ще більш страхітливою, оскільки ніхто нічого про неї не чув. Безумовним було єдине — поважна, жахна давнина статуетки; проте жодних натяків на відомі надбання мистецтва на світанку цивілізації… чи то будь-яких часів узагалі. Навіть сам камінь, з якого зроблено статуетку, являв таємницю; ані геологи, ані мінералоги не знаходили ніяких відповідників цьому мильному, чорно-зеленому каменю із золотавими або райдужними цятками та рисками. У письменах на п’єдесталі крилася така ж таємниця; і жоден із присутніх мужів, попри те, що на конференцію зібралася половина світових фахівців у цій галузі, навіть гадки не мав, що там може бути написано. І сама річ, і матеріал, з якого її було зроблено, належали чомусь, що жахно натякало на давні, невідомі періоди життя, де не було місця нашому світу і які ми не здатні збагнути.

Попри те, що всі присутні науковці хитали головами, визнаючи власну поразку перед загадкою інспектора, один чоловік на цих зборах припустив, що в цій потворній істоті та письменах пробивається щось віддалено знайоме. Він незабаром, дещо соромлячись, розповів дивну історію. Цим чоловіком виявився покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор антропології Принстонського університету, видатний дослідник. Сорок вісім років тому професор Вебб подорожував Ґренландією та Ісландією у пошуках якихось рунічних написів, які йому так і не вдалося розкопати, і десь високо в горах на узбережжі Західної Ґренландії зіткнувся зі своєрідним племенем ескімосів, які вже вироджувалися на тій території, та їхнім культом. Їхнє вірування — дивна форма вшанування диявола — налякало професора своєю навмисною кровожерливістю та огидністю. Про це вірування мало що було відомо навіть іншим ескімосам: згадуючи про цю релігію, вони здригалися, запевняючи, що цей культ сягає сивої давнини, навіть ще до створення світу. Крім того, огидні звичаї та жертвоприношення людей були успадкованими запаморочливими ритуалами вшанування вищого диявола, якого місцеві називають торнасук — професор Вебб старанно записав (наскільки йому вдалося передати почуте звичними літерами) кожен звук, як його промовляв літній ангекок, тобто шаман. Проте зараз найважливішого значення набував фетиш, якому вклонялися послідовники цього культу, навколо якого танцювали, коли ранкова зірка здіймалася високо над крижаними скелями. За словами професора, цей фетиш являв собою необробний кам’яний барельєф, де було зображено якусь потворну картину та загадкові письмена. І наскільки професор міг бачити, знайдений у Ґренландії барельєф у головному дещо нагадував чудовисько, яке зараз лежало перед науковцями, що зібралися.

Присутні разом з інспектором Леґрассом з підозрою та здивуванням прийняли заяву професора; поліцейський одразу ж почав прискіпливо розпитувати професора. Занотувавши та скопіювавши ритуальні вигуки прибічників культу, яких його підлеглі заарештували серед драговини, благав професора пригадати якомога точніше звуки, які він занотував серед тих жорстоких ескімосів. Одразу ж почали виснажливо порівнювати подробиці, а потім запала шаноблива тиша, коли інспектор та науковець погодилися, що два пекельні ритуали, віддалені й у часі, й у відстані, послуговуються майже тією самою фразою. По суті, і чаклуни-ескімоси, і відуни з драговин Луїзіани наспівували своїм спорідненим ідолам щось на кшталт цього (стосовно відокремлення слів — це суцільна здогадка, враховуючи притаманні наспівам паузи): «Пг'нґлуі мґлв’нафг Ктулгу Р’лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Інспектор Леґрасс мав перевагу перед професором Веббом, бо кілька заарештованих-метисів повторили йому те, що означає ця фраза, за словами старших сановників. У такому вигляді, як її наспівували, виходило щось таке:

«У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Потім інспектор Леґрасс на численні прохання наполегливої публіки розповів якомога докладніше свою історію про шанувальників культу в драговині; саме цій розповіді мій дідусь, наскільки я бачу, приділив значну увагу. Вона мала присмак найшаленіших мрій того, хто складає міфи, та ще й теософа, і демонструвала приголомшливий ступінь космічної уяви серед таких напівкаст і парій, чого ніхто не міг очікувати.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшов виклик із північного регіону, де розкинулися драговини та лагуни. Місцеві мешканці,