Читати книгу - "Поклик Ктулгу"

головно прості, проте добродушні нащадки французів, перебували у тенетах неймовірного жаху через невідому істоту, яка полювала на них вночі. То було, вочевидь, якесь божество вуду, проте досі невідоме й більш страхітливе; і кілька жінок та дітей зникли відтоді, і десь в глибині темного лісу, населеного привидами, куди жоден мешканець не насмілювався ступити, безупинно почав звучати зловісний ґонґ. Далі лунали несамовиті крики, ніби когось катували, монотонний спів, від якого холонуло серце, і танцювало диявольське полум’я. Переляканий посланець додав, що люди більше не можуть терпіти.

Тож двадцять поліцейських у двох екіпажах та автівці надвечір вирушили на місце. Тремтячий місцевий мешканець був їм за провідника. Коли скінчився шлях, де можна було проїхати, поліцейські решту шляху — кілька кілометрів — долали пішки, мовчки хлюпаючи порослим кипарисами лісом, де ніколи не проглядало сонячне проміння. Повсюди шлях їм заступало бридке коріння та лихі петлі іспанського моху. Деінде купа вологого каменю чи то залишки зруйнованої стіни тільки посилювали підозри про те, що тут десь існувало зловісне поселення, а кожне потворне дерево та кожен губчатий острівець навіювали сум і жах. Урешті забовваніло поселення місцевих — жалюгідна купка хатинок. Мешканці в істериці вискочили надвір, тіснилися навколо ліхтарів, що мерехтіли. Зараз ледь чутно лунав ґонґ — десь далеко-далеко попереду; а коли дув вітер, інколи було чутно крик, від якого всі ціпеніли. А ще здавалося, що за блідою памолоддю за безкраїм темним лісом блискали червоні спалахи. Попри небажання знову залишатися наодинці всі перелякані мешканці рішуче відмовилися зробити хоч крок до сцени поклоніння дияволу, тож інспекторові Леґрассу з його дев’ятнадцятьма помічниками довелося поринати самим, без супроводу, у чорні аркади жаху, куди жоден з них раніше не ступав.

Територія, на якій зараз опинилося безліч поліціянтів, традиційно мала зловісну репутацію, про неї мало що було відомо білим, вони рідко сюди навідувалися. Побутували легенди про існування якогось таємничого озера, яке не спроможні побачити смертні, у глибині цього озера мешкає велетенська безформна біла істота, схожа на поліпа, з очима, що світяться. Місцеві подейкували, що з підземних печер опівночі виринали дияволи з крилами кажана, аби вшанувати цього ідола. Казали, що він мешкав там ще до Д’Ібервілля, ще до французького дослідника Лассаля, ще до індіанців, ще до того, як у лісі з’явилися тварини та птахи, які зробилися з часом дичиною. Ця істота сама являла собою страхіття, тож побачити її означало померти. Істота навіювала на людей марення, тому вони трималися якнайдалі. Оргія вуду, про яку йдеться, відбувалася на самому узбіччі цього відразливого місця, проте обране місце було досить непривітне; отже, саме місце відправи налякало місцевих мешканців сильніше, ніж жахні звуки та видіння.

Лише поет або божевільний міг би виправдати звуки, які чули підлеглі Леґрасса, коли насилу дерлися крізь чорні трясовини назустріч червоному спалаху та приглушеним ударам ґонґа. Лунали крики, притаманні людині, і крики тварини, однак було жахливо чути, коли із першого народжувався другий. Тваринна лють та несамовита розбещеність поєдналися до диявольського ступеня у завиваннях і пронизливих криках захвату, що роздирали та відбивалися луною в цьому нічному лісі, мов згубна несамовита буря з безодні. Час від часу безладні завивання вщухали, а потім із того, що здавалося добре тренованим хором хрипких голосів, линула наспівом ця таємнича фраза чи то ритуал: «Пг'нґлуі мґлвнафг Ктулгу Р'лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Чоловіки, діставшись місця, де дерева рідшали, раптом стикнулися із самим видовищем. У чотирьох запаморочилося в голові, один знепритомнів, а двоє почали здригатися у шаленому крику, який, на щастя, поклав край божевільній какофонії оргії.

Леґрасс бризнув водою з болота непритомному в обличчя, а решта стовбичила, здригаючись усім тілом, майже загіпнотизована жахом.

Серед драговини десь із півгектара займала поросла травою прогалина — такий собі острівець відносно сухої землі, де не росло жодного дерева. На цій галяві зараз стрибала та вигиналася купка людей, яких навіть важко описати — аномалія того, що відбувалося, була гідна містичних картин Сидні Саймса та Ентоні Ангароли. Ці виродки-метиси, повністю оголені, ревіли, мов віслюки, мукали, корчилися навколо жахливого багаття у формі кола; у його середині інколи проглядав крізь вогняну завісу величний гранітний камінь заввишки 2,5 метра; згори на камені стояла, взагалі недоречна тут через власний малий розмір, вирізьблена статуетка, що сіяла смерть. На десяти ешафотах, розташованих по колу на однаковій відстані, де посередині й здіймався оточений полум’ям моноліт, висіли головами донизу дивним чином спотворені тіла безпорадних, нещодавно зниклих місцевих мешканців. Саме в середині цього кола волали та стрибали відправники культу: основний напрямок коливання цієї людської маси був праворуч у нескінченній вакханалії між колом із тіл та полум’я.

Можливо, через гру уяви чи то луну один з поліцейських — нестриманий іспанець — божився, що чув звідкись здалеку, із самої непроглядної хащі давніх легенд та жаху, антифонні відповіді на ритуальне наспівування. Пізніше я зустрів та розпитав цього поліцейського, Джозефа Д. Ґальвеса; він виявився, як це не прикро, особою, наділеною багатою уявою. Він договорився до того, що натякнув на ледь помітні помахи велетенських крил, на мерехтіння очей, що палали, і на щось біле, величезне за найвіддаленішими деревами — проте, як на мене, він наслухався місцевих забобонів.

Правду кажучи, поліція ненадовго заціпеніла від жаху — обов’язок узяв гору, тож попри те, що в натовпі нараховувалося близько сотні метисів-відправників ритуалу, поліцейські, покладаючись на власну зброю, рішуче пірнули у це огидне скупчення. Цілих п’ять хвилин вирував такий галас та хаос, що й не описати.

Завдавали безжальних ударів, лунали постріли, хтось кудись тікав; однак врешті Леґрассові таки вдалося нарахувати сорок сім похмурих заарештованих, яких він поспіхом змусив одягнутися, попадати на землю між двома рядами поліцейського кордону. П’ятеро з шанувальників культу вбито, ще двох важко поранено, тож їх віднесли на імпровізованих ношах самі ж заарештовані. А статуетку з моноліту Леґрасс обережно зняв та забрав із собою.

Як пізніше, після надзвичайно стомливого повернення, з’ясувалося у відділку, всі заарештовані виявилися розумово відсталими метисами. Більшість — рибалки, нащадки негрів та мулатів (переважно з островів Вест-Індії) або ж креолів з островів Зеленого Мису, і це надало їхній зібраній звідусіль потроху релігії присмак вуду. Однак ще до того, як були поставлені численні запитання, стало зрозуміло, що йдеться про дещо глибше та давніше від сивої давнини, ніж фетишизм