Читати книгу - "Поклик Ктулгу"

проте професорові Енджеллу він уже у пригоді не ставав. Навіть сліду дивних сновидінь після одужання юнака не лишилося, тож мій дідусь припинив нотувати його сни після тижня безплідних спостережень, протягом якого професор старанно записував цілком звичайні видіння.

Цим і закінчується перша частина манускрипту, проте посилання на деякі розрізнені нотатки спонукали до подальших роздумів — настільки наполегливо спонукали, що, правду кажучи, лише закоренілим скептицизмом, яким на той час я керувався, можна пояснити, чому цей митець і далі здавався мені підозрілим. Нотатки, про які йдеться, — описи сновидінь різних людей за той самий період, коли юний Вілкокс робив свої незвичні візити. Дідусь, здається, доволі швидко розгорнув повномасштабне дослідження серед майже всіх своїх знайомих, яких міг би розпитати і не вважатися нахабою. Певний час усіх розпитував про сновидіння, дати будь-яких незвичних видінь. Опитувані по-різному ставилися до таких запитань; проте він, вочевидь, отримав настільки багато відповідей, що будь-яка людина, навіть професор, сам без секретаря уже не міг в них розібратися. Оригінальне листування не збереглося, але нотатки професора містили докладну вибірку, яка допомагала відтворити загальний зміст. Пересічні люди в суспільстві та ділових колах — ті, кого в Новій Англії вважають «сіллю землі», — майже ніколи не бачили незвичних снів, однак подекуди траплялися випадки безформних нічних видінь, усі у проміжок між 23 березня та 2 квітня — у той період, коли марив юний Вілкокс. Учені мужі виявилися трохи більш вразливими: у чотирьох випадках йшлося про невиразний опис примарних дивних пейзажів, а в одному згадувався страх, викликаний якоюсь аномалією.

Саме від митців та поетів надійшли відповіді, що стосувалися справи, і розумію, що неодмінно виникла б паніка, якби вдалося порівняти нотатки. Оскільки бракувало самих листів, я в глибині душі підозрюю, що мій дідусь-упорядник ставив навідні питання чи то відредагував отриману кореспонденцію задля необхідного результату. Саме тому й далі відчував, що Вілкокс якимось чином дізнався про відомості, які мій дідусь збирав раніше, і став нав’язувати старому вченому свої власні думки. Відповіді, отримані від людей творчих, складалися у тривожну картину. Починаючи із 28 лютого аж до 2 квітня багатьом з них наснилися дивні речі, до того ж інтенсивність цих видінь стала набагато вища за часи, коли скульптор марив у гарячці. Більше чверті тих, хто повідомляв про сновидіння, описували пейзажі та загробні звуки, схожі на ті, що описував Вілкокс, а деякі з опитуваних зізналися, що відчули пронизливий острах, коли наприкінці видіння невідомо звідки матеріалізувалася гігантська огидна істота. Один випадок, який був описаний доволі детально, виявився печальним. Опитуваний, відомий архітектор, який схилявся до теософії та окультизму, взагалі збожеволів у день, коли молодого Вілкокса охопила лихоманка, і згаснув за кілька місяців, протягом яких невпинно кричав, щоб його врятували від якогось демона, що вирвався з пекла. Якби мій дідусь у всіх справах позначав справжні імена, а не просто нумерував їх, я міг би вдатися до власного розслідування, щоб отримати чи то спростувати власні підозри; проте, оскільки всюди зазначалися тільки номери, мені вдалося дослідити лише кілька. Однак саме ці випадки були прописані найдокладніше. Часто дивувався: невже всі опитувані професором були ж настільки спантеличені його питаннями, як і ця група? Навіть добре, що вони так і не дізналися результатів опитування.

Газетні вирізки, як уже зазначав, стосувалися випадків паніки, манії чи то ексцентричної поведінки протягом цього періоду. Напевно, професор Енджелл найняв ціле прес-бюро, оскільки кількість вирізок була величезна, із джерел з усіх куточків земної кулі. У Лондоні вночі скоєно самогубство: якийсь одинак дико закричав та вистрибнув у вікно. А ось навпаки, незв’язний лист на ім’я редактора однієї південноафриканської газети, в якому фанатик передрікав страшне майбутнє, виходячи із власних видінь. А в статті з Каліфорнії описувалася колонія теософів, що вдяглися у білі одежі задля якогось «славетного діяння», яке так і не відбулося. У газетах з Індії обережно повідомлялося про серйозне занепокоєння серед місцевого населення наприкінці березня. На Гаїті почастішали оргії чаклунів-вуду. Представництва в Африці доповідають про зловісні народні хвилювання. Американські військові на Філіппінах повідомляли про непокоєння певних племен у цей проміжок часу, а поліцейських із Нью-Йорка оточив натовп істеричних левантинців у ніч з 22 на 23 березня. На заході Ірландії також не вщухали всілякі плітки та пересуди, а митець-фантаст на ім’я Андруа-Бонно виставив на весняному салоні в Парижі 1929 року блюзнірське полотно «Пейзаж, що наснився». І випадки хвилювань у божевільнях були настільки численні, що лише дивом медична спільнота не побачила дивних паралелей та не зробила висновків про втручання містичних сил. Усе пояснювалося цією дивною добіркою газетних вирізок. І зараз лише закоренілим раціоналізмом міг виправдати, чому я залишив їх без належної уваги. Проте тоді був переконаний, що саме юному Вілкоксу відомо те, про що згадував професор.

II
Розповідь інспектора Леґрасса

Другу частину цього чималого рукопису було присвячено більш віддаленим у часі подіям, саме через які сни скульптора та його барельєф справили на мого дідуся настільки значуще враження. Виявляється, що колись професор Енджелл уже стикався з огидними обрисами невідомої потвори, морочив голову над незвіданими ієрогліфами та чув зловісні звуки, які складалися лише у дивне «Ктулгу»; тож настільки схвилював та жахав подібний збіг, що загалом анітрохи не дивно, що професор прискіпливо допитував юного Вілкокса, потребував найменших подробиць.

Випадок, про який ідеться, стався у 1908 році, за сімнадцять років до подій сьогодення, коли Американське археологічне товариство проводило щорічне засідання в Сент-Луїсі. Професор Енджелл був людиною різнобічною та впливовою у цих колах, його виступи були «перлинами» всіх засідань; тому саме до нього насамперед і звернулися кілька сторонніх осіб, які скористалися цією зустріччю науковців, щоб поставити питання та отримати точні відповіді, а також почути думку експертів.

Ватажком цієї сторонньої групи людей — невдовзі він зосередив на собі цікавість всіх присутніх на засіданні — був звичайнісінький на вигляд чолов’яга, середнього віку. Він приїхав із Нового Орлеана, оскільки не зміг дістати ніякої інформації з жодного з місцевих джерел. Його ім’я було Джон Реймонд Леґрасс, інспектор поліції. Із собою на зібрання археологів він привіз і предмет, який спричинив його візит до Сент-Луїса: ґротескну, огидну, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої залишалося для інспектора таємницею за сімома печатками. Не слід вважати, що інспектор