Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Я увійшла у нашу кімнату, відчуваючи слабкість у ногах. І це не лише через фамільяра, що викачував мою життєву силу, а й через Софію. Їй стало набагато краще, тому зараз вона ніжилася в ранкових променях сонця, що затопили її ліжко.  

На тумбі стояв пишний букет рожевих півоній у золотистій паперовій обгортці та велика коробка якихось тістечок. 

Зробила вдих-видих і підійшла до свого ліжка.  

— Бачу, твій садист уже тут побував, — порушила я напружену тишу. 

— Це не для мене, — сказала Софія байдужим тоном, продовжуючи вперто ігнорувати мою присутність. Вона витримала паузу й додала: — Я попросила Ясміну Володимирівну переселити мене в іншу кімнату. На жаль, вільних місць поки що нема. Тому до того часу, чи не могла б ти появлятися в кімнаті не так часто? 

— Софіє, послухай, — заговорила я тихо. 

— Ні, це ти мене послухай! — вигукнула подруга та нарешті поглянула мені в очі. — Ти продовжуєш удавати, що нічого не сталося. І навіть вибачення від тебе не діждешся! Через тебе я знову прив’язана до ліжка! 

— Не кажи, що тобі це не подобається! — відповіла її ж тоном і скривила губи. — Ти завжди була лінива. І взагалі-то я прийшла не сваритись. Я мушу дещо тобі сказати. 

— Якщо це не банальні вибачення, то я не бажаю тебе слухати, — Софія відвернула голову до стіни. Її груди швидко здіймались, а пальці нервово перебирали складочки покривала. 

— Твій хлопець зрадив тобі з нашою одногрупницею, а потім відрізав їй голову мотузкою, — випалила на одному подиху. 

Софія кинула на мене презирливий погляд. 

— Годі ламати мені життя, Орисю, своїми брехнями! 

Наблизилася до неї, але вона швидко сіла на ліжку, скривившись від болю, та виставила долоні, аби я не підходила. 

— Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу, чи твої мізки маразмом поросли? Твій клятий хлопець — убивця! 

Богиня неначе мене за щось карала, тому що в цей момент у кімнату зайшов її садист з оберемком хризантем. 

Хризантем, щоб тебе! Ці квіти хіба що на похорон приносять!  

— Ану забирайся звідси! — я махнула йому рукою на двері.  

— Збав-но тон, щурихо. — Він, мовби той шакал, зі злісним виразом підібрався ближче до мене і, не дивлячись на свою кохану, жбурнув їй на ліжко свій віник. — Ти й справді як той щур у відрі з помиями, — Дмитро вишкірив зуби, — бовтаєшся-бовтаєшся, здіймаєш шум, а вибратися не можеш. 

— Мені начхати, що ти думаєш, — прошипіла йому просто в обличчя. 

— Припиніть обидва! — втрутилася Софія та спробувала підвестись. 

— Ти жалюгідна щуриха, дівчинко, — продовжував він виливати на мене свій бруд. Уже не вперше — починаю до цього звикати. — Ніхто не прийде тобі на допомогу, щоб в останній момент вхопити тебе за шкірки та витягнути з цих помий. Ти захлинешся. Ти здохнеш, щурихо, — прошепотів він останнє.  

— На це мені також начхати.  

Я не відводила від нього очей, аби не показати, як його слова насправді на мене впливали.  

Татуювання на шиї цього садиста засвітилось — я помітила це навіть крізь його клятий шарф. Дмитро відступив на крок, похитнувся, проте вчасно вхопився за бильце Софіїного ліжка. Випрямився й несподівано накинувся на мене.  

— Дім, припини! Що ти робиш? — захрипіла Софія. 

Моя спина зіштовхнулася з підлогою та боляче занила. Я спробувала відштовхнути його ногами, махаючи ними в повітрі, проте він вправно їх перехопив і притиснув своїми колінами. Холодні пальці зімкнулися на моїй шиї. Потягнулася руками до його обличчя, щоб видряпати очі, в яких зараз відображалася хвороблива насолода. 

Позаду щось розбилося. Почувся тріскіт, і на Дмитра вискочив жирненький тарантул. Його лапки з дивними колючками вчепилися за вухо негідника. 

Садист відсахнувся від мене, хутко скочив на ноги, почавши струшувати павука із себе, та той вправно ухилявся від його великих долонь.  

Я перевела погляд на мою розбиту посудину, смердюче зілля, що розтеклося по килимку, та білу шкарлупу, й дико розреготалася, досі лежачи на підлозі.  

Під мій сміх Дмитро вилетів із кімнати, з характерним звуком збивши когось з ніг у коридорі. 

Мій фамільяр має вигляд павука... Чорт, який бляха павук?! У мене арахнофобія! 

Видаючи пронизливе скреготіння, павук підповз до мене. Його бурштинові очі на чорному тлі виглядали геть дивно, а від споглядання дрібних лапок, раптово зачухалося все тіло. 

— Маєш кепський вигляд, хазяйко, — відбився у моїй голові голос фамільяра.  

— Хто б казав, — прохрипіла й поглянула на Софію, що тихенько сиділа на ліжку, підібгавши ноги під себе. — Познайомся з моїм фамільяром. Це... — задумалась, як би його назвати. 

— Якщо назвеш мене страхопудалом — я повзатиму по тобі, поки ти спатимеш! — затупцяв лапками павук, і його очі потемніли. 

Та-ак, це точно частина моєї душі. Не найкраща моя частина... 

*** 

Я приклала ребро долоні до чола, щоб сонце не засліплювало мені очі, й поглянула на нечисть серед якої був мій брат і Дарина. Над низько підстриженим газоном у повітрі застигла волейбольна сітка, через яку вони перекидали м’яч та гучно реготіли.  

Підійшла ближче та присіла на лавку біля Софії, що спостерігала за грою і вела рахунок. Сьогодні на її щоках навіть красувався рум’янець. 

— Я б хотіла... — почала я, зам’явшись. 

— Орисю, я... — перебила мене подруга, і ми обидві засміялися. — Вибач, що визвірилася на тебе, — сказала Софія трохи захекано. — Діма справді останнім часом дивно себе поводить. Я запитувала у групі, чи ніхто не зник, і знаєш, що мені повідомила Марина? Вікторія — одна з мавок, залишила лист ректорці, що більше не може навчатися в академії через особисті обставини. Я не хочу себе накручувати, може це справді так, але... 

— Чому ти мені не віриш? Це через того демона? 

— Ти віддалилася від мене, Орисю. Я майже тебе не бачу, хоча ми живемо разом. Закрилася не тільки від мене, а й від брата. Розкажи, навіщо ти до нього поперлась? До демона... — зморщила чоло Софія, розвернувшись усім корпусом до мене. — Навіщо хотіла його звільнити?