Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

— Будеш мене сварити? — закотила я очі. 

Той звично схилив голову набік. 

— Так, буду. — Його зіниці повільно розширились, і я зависла, мимоволі замилувавшись цим видовищем. — Краще поцілуй мене, бо я вже починаю злитись. Як можна було звернутися до якогось там стороннього облізлого демона і сподіватися, що він тебе не обдурить? Для розв’язання проблем у тебе є я. 

Давид говорив спокійно, проте голос його просто таки дзвенів загрозою. 

— Він дав кровну присягу, — повідомила, ніби це могло виправдати мою довіру до рогатого демона. 

Давид пирхнув. 

— Ніяких кровних присяг не існує. Знаєш, як укладаються угоди з демонами? Ніяк. Усе будується на крихкій довірі. Знаючи це раніше, ти хріна з два поперлася б до того вилупка, але ж ти не знала. І навіть не спробувала хоча б щось про це дізнатися!  

Я опустила голову, приречено вислуховуючи його докори, що боляче різали по серцю та відчувались як удари батога. 

Яка ж я дурепа! 

Давид підчепив пальцями моє підборіддя, змусивши дивитися на нього, і заговорив уже лагідніше: 

— Пообіцяй, що більше не робитимеш таких дурниць. 

— Ще чого! — я струснула головою. — Не буду я нічого тобі обіцяти. 

— Твої шпички мене дратують, Орисю. 

— Невже? — посміхнулась. — Вважатиму це досягненням. 

— Від цього я тебе менше не хотітиму. А зараз я тебе поцілую, і тільки спробуй вкусити мене за язик. 

Він примружився та підійшов ближче, нависаючи наді мною, мовби хижа шуліка. Дихання збилося. Давид був настільки близько, що мої груди, які швидко підіймалися й опускалися, торкалися до його грудей. Тримаючи зоровий контакт, він неспішно наблизився до моїх губ і спрагло поцілував. Запустив пальці у моє волосся та натиснув на потилицю, притягуючи мене ближче й поглиблюючи поцілунок. 

Повітря забракло, та я не відсторонилася, накрила долонями його обличчя й відповідала зі ще більшою несамовитістю. Тягнулася до нього, мов та комаха до світла. 

Щетина Давида шкрябала мою шкіру, рука міцно стискалася на моїй талії, а язик владно нишпорив моїм ротом, і вся ця сукупність відчуттів видавалася чимось божественним. Я неначе злетіла до самого неба, вправно маневруючи поміж хмаринок.  

— Ягідка на смак, як ягідка, — видихнув мені у губи Давид і знову прилинув до мене. 

Його вуста були солодкими, смаком схожим на полуницю. А я не любила полуниць. Утім, у цей момент від Давида мене б навіть за вуха не відсунули. Солодкість поєдналася з терпкістю, коли він ковзнув язиком по моєму язику.  

Мене здолали сумніви. Поряд з ним я забувала, що мушу ненавидіти його й боятися, та попри все сама дозволяла себе торкатися і відповідала взаємністю. 

Він збавив темп, накривши долонею мою щоку й погладжуючи її великим пальцем. Легенько зімкнув зуби на моїй нижній губі та відтягнув. Я обхопила його за плечі, позаяк ноги підкосилися від цього жесту. 

Давид ще якусь мить цілував мене, потім трохи відсунувся, але з обіймів не випустив. 

Двері кабінету ректорки відчинилися, й звідти стрімко вибігла зарюмсана студентка. Я відскочила від Давида, мов ошпарена, та Ясміна Володимирівна однаково все зрозуміла, дивлячись на мої подразнені вуста. 

— Це вже занадто, — прогримів її неприємний голос. — Ви напевно забуваєтеся, де знаходитесь! Що ж, тоді, студентко Гончарук, ви не залишаєте мені вибору... 

Давид підступив до неї, й вона запнулася, вигнувши тонкі брови. 

— Демону вдалося вибратись із сигілу через пошкоджений символ. Орися та її подруга спустилися до підвалу, почувши, як він проламував останній захист. Саме завдяки їй, — він вказав на мене рукою, — вдалося уникнути багатьох смертей. Ти дотримаєшся свого слова та дозволиш Орисі довчитися до кінця місяця, більше не влаштовуючи ніяких підступів, і не підбурюватимеш брата зрадити власну сестру. Зрозуміла мене?

Ясміна Володимирівна похитнулася, зіпершись плечем на одвірок. 

Він що, зараз на неї впливає?! 

— Так... — гучно ковтнула ректорка та поглянула на мене через його плече. — Дякую вам, студентко Гончарук, за швидку реакцію. А зараз... прошу мені вибачити, я мушу... 

Вона не договорила, розвернулася до нас спиною та поспішно зникла в кабінеті, грюкнувши дверима. 

Давид задоволено розтягнув губи в посмішці. 

— Можеш не дякувати. 

— Ти ж не вперше це робиш, правда? — я насупила брови. Він кивнув. — А зі мною колись таке робив? 

У горлі пересохло. Якщо відповість «так», я його особисто придушу. 

— Лише на пробіжці, — запевнив Давид. Він узяв мене за плечі та слабко їх стиснув, промовисто вдивляючись мені у вічі. — Лише тоді.