Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валентинко, ти чого така перелякана? Що сталося? Люба моя дівчинко, чого ти плачеш, – спантеличений моїм станом, Віталік розгублено дивиться на мене. Його рука миттю опиняється поверх моєї долоні. Відчуваю його ніжний дотик і тепло. – Я ж тобі казав: ми їдемо на дачу до моїх батьків. А це за містом, десь хвилин тридцять їзди від об'їзної в новомодному котеджному містечку «Вишневецьке» поруч  з котеджним комплексом «Софіївка». Раніше там знаходилися елітні дачі партійців з квотою для відомих в країні людей. Серед них був і мій дідусь Віталій Дмитрович. Я тобі про нього вже розповідав.

Я наче чую Віталія та розумію, відчуваю той лагідний дотик його руки, яку він то забирає, то повертає на мою долоню назад, бо ж кермує, ми на трасі, однак, заспокоїтися ніяк не виходить. Сльози градом все ще котяться з моїх очей. Вичавити слова з себе не можу. І Віталік з’їжджає з траси на узбіччя обабіч і глушить мотор. 

– Валентинко, сонечко, чого ти? – миттю долітають до мене його слова. Обличчя Віталія вже поруч з моїм, його збентежений погляд залип на мені. Віталік шокований. А я все ще намагаюся заспокоїтися, відчуваючи його долоню на своїй щоці. Його пальці обережно витирають мої сльози, які все ще котяться з очей. Ніжний шепіт поволі заспокоює мене. – Не бійся, я поруч. Все добре. Ти в безпеці. Люба, мила моя дівчинко…

Його подих ошпарює мою шкіру теплом. Наші погляди зустрічаються. Читаю  замішання в тих волошкових очах, а ще ніжність і таке неймовірне тепло. Ото дуринда, і що це на мене найшло. Налякала хлопця безпричинно, а за одно й себе. Нарешті повільно опановую свої почуття. Стає так спокійно поруч з ним. Обіймаю його за шию, зависаю. Віталій огортає мене собою обережно, ніжно, лагідно. О, боже! Який він чуйний, надійний. Заплющую очі й шепочу йому на вухо:

– Пробач, це все емоції. Побачила, що ти їдеш в напрямку мого дому, от і нахлинуло. Пригадалися ті події…

– Валентинко, люба, я ніколи не скривджу тебе, зрозумій. 

– Знаю, Віталику, я знаю… Пробач, я не хотіла…

– Все добре?

– Так! – все ще тулюся до його грудей. Віталій бере моє обличчя в долоні, дивиться мені в очі, ніжний шепіт:

– Валю!

– Що?

– Я хотів тобі сказати, – відчуваю його губи на своїй щоці, тепло. Прикриваю повіки. Ледь чутно шепочу в унісон:

– Кажи…,  – торкаюся губами його щоки.

– Ти шалено подобаєшся мені, – його губи блукають моїм обличчям, залишаючи сліди від поцілунків. Умліваю від його ніжності. Навіжений. 

– І ти мені, Віталику, –  і це чиста правда з мого боку, бо саме так я відчуваю в цю мить. Кожен його дотик так бентежить.

– Я кохаю тебе, Валентинко! – наші губи так близько. Прикриті повіки. Дотики… Куйовджу його волосся. Губи Віталіка ледь торкаються моїх. Ніжний трепет, вологе тепло. Слідую за ним. Його вимогливий рот накриває мої губи, язик проникає всередину… Так хороше, фантастично. О, боже, як він цілується! Віталік неймовірний, а я ще вчуся. 

Мить забуття така солодка. Мені так добре з ним, бентежно. Захочу, весь буде мій. Можливо це і є щастя, а більшого не треба? Стас для мене ітак недосяжний, належить іншій. Вирішую: у мене є реальний шанс його забути. Цілуюся з Віталіком: довго, пристрасно, шалено, так, що голова відпливає в нірвану, втрачаю розум і відчуття часу. Знаю, розумію, що Віталій не Стас, але то мій єдиний вихід по принципу: клин клином, у мене вийде, точно вийде. Мені подобається Віталік, його цілунки, його дотики, його ласки… Він щирий, кохає мене. Я буду з ним, я стану його дівчиною, а там подивимось.

– Віталику, – шепочу йому на видиху між поцілунками.

– Що, кохана моя дівчинко? – у нього прикриті повіки, важке дихання, весь такий запалений пристрастю.

– Я вирішила, що стану твоєю дівчиною, якщо ти ще цього хочеш.

– Дякую, люба моя Валентинко! Звичайно ж я цього хочу, дуже хочу, я мріяв про це з моменту нашої зустрічі, просто не відразу наважився сказати. Ти ще така юна, і я вагався. Але мої почуття до тебе такі сильні, що я наважився. Не бійся, ми не будемо поспішати. Все буде добре. Я готовий чекати на тебе скільки треба, скільки скажеш. Але мені тепер спокійніше, коли я знаю, що подобаюся тобі й ти моя дівчина. Кохана моя…

Мені так бентежно поруч з ним, так зворушливо. Потопаємо в обіймах: ніжних, трепетних, лагідних, обережних. Наші цілунки ще тривають. Нам так добре, так чудово удвох, і нехай весь світ зачекає!..

–  Віталику, а ще далеко? – допитуюся. Відчуваю, що чим ближче, тим більше хвилююся.

– Ні, моя дівчинко. Ще один поворот, і ми на місці. Хвилюєшся?

– Так, дуже. У мене немає досвіду знайомитися з батьками свого хлопця. Ти ж тепер мій хлопець? – кажу те, що спадає на думку. Думки плутаються. Головне не осоромитися там, не ляпнути якусь дурницю. У Віталіка такі інтелігентні батьки, вчені. Треба тримати марку. Віталік каже просто бути собою, але хіба це так просто, коли на тебе тисне такий тягар відповідальності. Однак я спробую. Видихаю, і це, здається заспокоює. А ще присутність Віталіка поруч і його напутні слова: