Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Стасе, тому що в цьому не було потреби. Мені на все вистачило премії, – бачу на його обличчі нерозуміння. Знаю, що для нього це геть дрібниці, а для мене – незалежність. Я й так перед ним в неоціненному боргу. Він мій захисник, моя паличка-виручалочка, на яку я завжди можу розраховувати, здається. А про те, що за всі мої покупки того дня заплатив Віталік, не маю права прохопитися, втрачу довіру, а між хлопцями знову буде напруга. 

– Валю, будь ласка, хоч інколи дослухайся до моїх порад. Дівчинко, люба, зрозумій, я хочу для тебе якнайкраще, бо ти мені не байдужа, – Стас робить паузу у своїй натхненній тираді слів, а в моїх очах загоряється вогник надії. Я неочікувано почула від нього такі слова, про які навіть не могла мріяти: «я йому не байдужа». Стою, зачаровано кліпаючи очима. Божечки, від свого хвилинного щастя я геть забула, що ті слова можуть мати ще й інший зміст, не тільки той, такий бажаний для мене, за який вмить зачепилася моя думка. Фантазерка, невиправна, наївна. Подальші слова Станіслава все ставлять на місце. Прагматична реальність геть інша: він просто турбується про мене чисто по-людськи та паралельно вирішує якісь свої важливі питання. Розумію, що вся ця його метушня навколо мене – двостороння медаль, інша сторона якої, здається, темна, поки що для мене таємна. А Стас продовжує, далі торочить про своє. – Я вже казав тобі, що не терплю несправедливості, особливо, коли сили нерівні. Вважаю неприпустимим, коли хтось пробує скористатись ситуацією так негідно. Я буду поруч з тобою доки буде потрібно. Але, Валю, будь ласка, дослухайся до моїх порад. Я ж не просто так щось говорю. Все це сто раз обдумано, перевірено життям, з досвіду. Обіцяй мені, дівчинко!...

Його погляд такий зосереджений на мені, мої руки в його долонях. Милий, любий Стас. Відчуваю, що у мене геть не має сил опиратися йому, його проханню, навіть якщо його прохання ґрунтується не на почуттях, а прагматичне. 

– Добре, якщо для тебе це так важливо, то я робитиму все згідно з твоїми порадами, обіцяю, – здаюся йому швидко та добровільно. Боже, як же ж я хочу в його полон інший, фізичний. Хочу належати йому, як жінка, стати йому коханою, коханкою, але… Надто багато але, перелік надто великий. Та головне, що Станіславу Маєвському це нецікаво та непотрібно, і я це знаю.

– То не примха моя і не бажання контролювати тебе, Валю! Це необхідність на цей момент. Коли все остаточно налагодиться, і я буду певен у твоїй безпеці, чинитимеш так, як захочеш сама, я не втручатимуся у твоє життя, обіцяю. А поки я все ще твій адвокат, тому несу за тебе відповідальність, маленька моя дівчинко, зрозумій.

Стас обережно пригортає мене до себе, цілує в скроню та відпускає.

 – Дякую за все, Станіславе, та за терпіння також. Ти найкращий у світі адвокат і чудова людина, надійний та вірний друг, – кажу йому ці слова, бо просто не можу мовчати. Емоції переповнюють мене так, що їм мало місця всередині, але насправді так хочеться сказати йому геть інші слова, однак я вперто мовчу. Я не посмію, не зможу зізнатись. Він надто дорослий, а я надто мала, між нами прірва. У Стаса своє життя, яке він уже спланував, і там точно не передбачене місце для мене. У нього скоро весілля, буде сім'я і все, що так логічно з цього випливає. А я? Я спробую його забути!  

– Валю, ти чудо! Не перебільшуй! Картку не забудь, ти обіцяла! Надіюся, що сьогодні я побачу рух коштів!? – Стас задумано посміхається. Я реагую на його слова несподівано швидко, хоч голова все ще наче в тумані недозволених мрій та думок про нього:

– Не хвилюйся, побачиш. А зараз я вже піду, на мене чекає Віталік…

– Ах, Віталік… Я вже й забув,  – томливо протягує кожне слово. Що це з ним? Навіщо він удає таку награну, нещиру байдужість. Окидаю Стаса поглядом, в якому явно яскраво читається здивування, а він лиш зводить брови в ніяковінні, знизуючи плечима, навіть не виказує жодного замішання. Але я вирішую не розгадувати зараз цей незрозумілий мені, складний сканворд…

Віталій стоїть посеред прихожої, переступаючи з ноги на ногу, явно нервує. Підходжу впритул, безцеремонно хапаю його за руку, дивлюсь на годинник. Чомусь так захотілось, мій невинний каприз. Знаю що слідом за мною йде Стас, і цей момент точно не пройде повз його увагу, може навіть зачепить. Те ж саме я могла зробити хвилину тому, глянувши на його дорогу іграшку на руці, але не зробила.  Віталій зводить стурбований погляд на мене:

– Ну що, їдемо?

– Так, але дай мені дві хвилини, я дещо забула.

– Окей, я чекаю, – витримка Віталія мене вражає. Хутко піднімаюся сходами на другий поверх до спальні. Відчуваю, погляд Стаса залип на мені. Задоволено посміхається, знає за чим я прямую до спальні. Вирішую, що сьогодні я його точно потішу тим рухом коштів, раз він такий наполегливий… 

На прощання знову чую від Станіслава Маєвського вже знайомі слова: – Валю, будь чемною дівчинкою, не роби дурниць, прошу тебе!

– Подивимось! – грайливо посміхаюся. – Ти ж мені не татко і не маєш права вказувати, як я маю поводитись.

– Так, не маю права. Я тобі не вказую, я просто прошу.