Читати книгу - "Це не моя справа"

Коррідан якусь мить уважно мене вивчав, тоді здвигнув плечима.

— Гаразд. Якщо ви страждаєте від комплексу вовка-одинака, то тут уже нічого не вдієш. І якщо не маєте наміру подавати заяву, то я вмиваю руки. — Він підвівся, відсунувши стілець. — Гадаю, я попереджав вас, щоб ви не лізли в чужі справи, чи не так? Здається, хтось іще намагається втовкмачити вам те саме. Але якщо це якось пов’язано зі справою про вбивство Медж Кеннітт, то ви зобов’язані повідомити мені, хто це зробив, або понести відповідальність за приховування фактів.

— Згодний понести відповідальність, — легковажно відповів я.

Коррідан хмикнув.

— Це має якийсь стосунок до вбивства Кеннітт?

— Не знаю. Бандити, які мене гамселили, не відрекомендувалися.

— Отож, це були бандити?

— Саме так. Звісно ж, я пожартував про карлика. Ви ж мене знаєте — я й сам не слабак, і, щоб мене побити, карлика замало. Ті хлопці були здоровенні — вдвічі міцніші за Джо Луїса[22]. Добра дюжина негідників накинулась на мене, і я витримував їхній натиск упродовж кількох годин. Ну й дав же я їм чосу! Принаймні восьмеро з них благало мене про помилування, ще четверо активно нападали, і я гідно тримав оборону. Оборона Сталінграда була ніщо супротив...

Тут я замовк, бо Коррідан, кинувши на мене нищівний погляд, швидко вийшов із палати.

Крістал підбігла до мене.

— Тобі не слід було його так дратувати, — злякано сказала вона. — В тебе можуть бути неприємності.

Я простягнув руку і всадовив її біля себе.

— Нехай це тебе не турбує, моя солоденька. Той хлопчина достатньо сумирний, хоча й мовчазний.

— Мені він не сподобався, — промовила Крістал, схиляючи голівку мені на плече. Було боляче, але дуже приємно. — Мені не сподобалося, як він на мене дивився.

— А як він на тебе дивився?

— Про це дівчина може розказати лише своїй матері, — манірно пояснила вона.

За кілька хвилин з’явилась медсестра. Крістал почула, що вона йде, і відійшла до вікна, намагаючись виглядати невимушено, але це їй не дуже вдалося. Медсестра помацала мені пульс, обробила чимось синці й наказала спати.

Досить дивно, але мені не знадобилось жодних наказів, бо я тут же вирубавсь і проспав аж до смеркання. Почуваючись краще, виліз із ліжка, на дерев’яних ногах підійшов до дзеркала на стіні й зі змішаними почуттями роздивився себе.

Без сумніву, виглядав я значно гірше, ніж почувався. Обидва ока підбиті, кінчик носа червоний і розпухлий, на вилицях красувалися два багряні синці, праве вухо набрякло, руки й груди чорні від синців. Троє негідників, без сумніву, гарно попрацювали зі мною.

Я повернувсь у ліжко, витягнувся на ньому і вирішив, що поки ще не готовий шукати нових пригод на свою голову. За день-два вже матиму сили зустрітися з Бредлі. Хотів здивувати того паскудника.

Почув кроки, а потім і стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув я з надією, піднімаючись на ліжку.

Двері відчинилися, й увійшов сумний чолов’яга. Я зирнув на нього, не вірячи власним очам. Це був Генрі Литтлджонс.

— Боже ж ти мій! — вигукнув я, сідаючи на ліжку. — Що привело вас сюди?

— Доброго вечора, містере Гармасе! — меланхолійно озвався він. Роззирнувся довкола, шукаючи, куди б то прилаштувати свій капелюх-котелок, поклав його врешті на комод і підійшов ближче.

— Мені справді шкода застати вас у такому жалюгідному стані, — провадив він далі, очевидно, уражений моїм зовнішнім виглядом. — Сподіваюся, ви швидко одужаєте!

— Облишмо ці дурниці! — нетерпляче сказав я. — Зі мною все гаразд. Присядьте-но і почувайтесь, як удома. А я гадав, що ви в Лейкемі.

— Я там і був, сер, — підтвердив він, присуваючи стілець до мене і всідаючись. Він підтягнув штани, щоб ті не брижилися на колінах, і неспокійно засовав ногами. — Принаймні до сьогоднішнього обіду я там був.

Я бачив, що йому не по собі, а тому запропонував закурити.

— Ні, дякую, сер! — відмовився він, хитнувши головою. — Я не палю.

Дивився на мене сумними очима, жуючи кінчики вусів.

— У вас щось для мене є? — запитав я, гадаючи, чого він сюди заявився.

— Не зовсім, сер, — відповів він, барабанячи собі по колінах. — Гадаю, містер Меррівезер вам іще нічого не говорив?

— Ні, нічого, — озвавсь я, спантеличений. — Щось сталося?

Литтлджонс сором’язливо поправив своє сивіюче волосся.

— Річ у тім, сер, що містер Меррівезер відсторонив мене від вашої справи.

— Оце так! — вигукнув я, різко випрямившись на ліжку і тут же пошкодувавши про це. — Але чому?

— Бачте, сер, містер Меррівезер завжди уважав, що ця справа не вписується в рамки наших звичних розслідувань, — пояснив Литтлджонс. — Фінансовий бік справи зацікавив чи, можна навіть сказати, спокусив його, але після того, як йому погрожували... Словом, він уважає, що подальше розслідування є недоцільним.

Я нашорошив вуха.

— Погрожували?

Литтлджонс поважно кивнув.

— Учора вранці його навідали двоє. Це були кремезні хлопці, вони чітко дали зрозуміти, що якщо він негайно не припинить співпрацю з вами, то вони «зроблять із нього фарш» — боюся, що саме так вони і сказали.

Насупившись, я запалив сигарету.

Здається, Бредлі грає по-великому.

— Ви хочете сказати, що Меррівезер дозволив якимось двом типам себе залякати?

— То були винятково брутальні типи, — поквапно пояснив Литтлджонс, неначе вибачаючись за брак відваги у Меррівезера. — Вони розтрощили йому стіл, сказали, що відгамселили вас, і пригрозили те саме зробити і з ним. Він не такий уже й молодий, до того ж мусить дбати про дружину. Не можу сказати, що я засуджую його за це, і гадаю, сер, що й ви його зрозумієте.

Він промовив усе так урочисто, що я не витримав і розреготався.

— Гаразд, — сказав я, відкинувшись на подушку і вишкірившись. — Закладаюся, що вони випустили останню пару з того бідолашного старого потухлого гейзера. І зовсім не виню його за це. Вони і з мене мало не випустили дух. — Раптом я глянув на нього спантеличено. — Але ж ви не для того прийшли, щоб повідомити мені це? Який стосунок це має до вас?

Литтлджонс потягнув себе за вуса.

— Мені дуже шкода, що мене відсторонили від цієї справи, сер, — сказав він.