Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як я тут опинився? І як ти мене знайшла?
— Тобі не можна хвилюватися, любий! — сказала вона, поправляючи мені подушку. — Якийсь добросердий чоловік зателефонував мені. Він побачив тебе на вімблдонському пустищі та знайшов мій номер у твоєму портмоне, зателефонував мені та викликав санітарну машину — і ось ти тут. Ну ж бо, Стіве, розкажи мені, що трапилося? Хто тебе так?
Я обережно обмацав своє обличчя й перекосився від болю.
— Це була бійка. Якісь негідники напали на мене — і ось результат.
— Але чому вони на тебе напали? — із широко розплющеними очима допитувалася Крістал. — Ти такий чемний хлопчик! Чи, може, ти сказав їм щось, що їх розлютило?
— Гадаю, що так, — відповів я, вирішивши не засмучувати Крістал інформацією, що за всім цим стоїть Бредлі. — А що то за вигадка про «місіс Гармас»?
Вона збентежилася.
— О Боже, то ти мене чув? Це був єдиний спосіб пройти сюди. Ти ж не розгнівався, правда ж, дорогесенький? Адже ми завжди можемо розлучитися, щойно тобі стане краще, чи не так?
Я поплескав її по руці, намагаючись посміхнутися, але м’язи обличчя були мені непідвладні.
— Усе гаразд, — заспокоїв я дівчину. — Якби я був із тих, хто одружується, то кращої дружини годі було б і шукати... Якби я був із тих, хто одружується.
Вона розчаровано кивнула.
— Саме це мене й добиває — що ти не з тих, хто одружується. Але, можливо, ти ще зі мною й поберешся!
— Не будь такою корисливою, — поквапно сказав я. — Скажи-но мені, як довго я тут валяюся?
— Два дні.
Я порухав руками-ногами. Якщо не брати до уваги різкого нападу болю, то з ними було все гаразд.
— Не маю наміру залишатися тут довше. Мені треба звідси піти.
— Ти цього не зробиш, — твердо сказала Крістал. — І мови не може бути про те, щоб ти полишив лікарню, допоки тобі не стане краще.
— Ну що ж, гаразд, — погодився я. — А поки поговоримо про дещо інше. Чи в поліції вже знають про мене?
— Боюся, що так, — кивнула вона. — Лікарня повідомила про те, що сталося. З моменту твого прибуття біля твого ліжка постійно чергує кремезний поліцейський. Я ледь умовила його вийти на кілька хвилин. Зараз він за дверима.
— Гадаю, він хоче отримати свідчення, — сказав я. — Тоді краще запроси його сюди. Ми ж не можемо змушувати представників закону чекати, чи не так?
Вона знітилася.
— Він мене трохи бентежить — боюся, він не вірить, що ми одружені.
— Це лише доводить, що він хороший полісмен, але я переконаю його. Скажи йому, нехай заходить, сонечко, а сама залишайся неподалік — ти на мене добре впливаєш.
— Справді? — Її обличчя прояснилося. — Я така рада! А то вже почала було думати, що погано на тебе впливаю.
Вона нахилилась і ніжно мене поцілувала. Я підбадьорливо поплескав її по спині.
— Тож поклич полісмена, золотко, бо я затягну тебе у ліжко!
— Тобі не доведеться мене туди тягнути, — пообіцяла вона, прямуючи до дверей.
Я почув чоловічі голоси, потому з’явився Коррідан, за яким зі зляканим виглядом бігла Крістал.
— Я його не запрошувала, — повідомила вона, — він стояв поруч із тим, другим.
Коррідан підійшов ближче і придивився до мене. Дурнувата посмішка освітила його похмуре обличчя. Уперше в житті я бачив його таким задоволеним.
— Ну що ж, — сказав він, потираючи руки. — Гарненько ж вони вас обробили, чи не так?
Я сердито глянув на нього.
— Чого вам треба? — роздратовано мовив я. — Ви — останній, кого я хотів би тут бачити.
Він підсунув стілець ближче, всівся і вже приязніше глянув на мене.
— Я почув новину і не міг стриматися, аби не позловтішатися. Ви стільки разів з’являлися на моєму шляху, коли в мене були неприємності, що тепер настала моя черга, — він так і випромінював щастя та радість. — А хто ця юна леді?
Крістал робила якісь відчайдушні знаки у нього за спиною, але я вдавав, що не розумію її.
— Моя кузина у другому коліні, — пояснив я, — а може, у третьому. Я так і не спромігся дослідити, в якому. Крістал, люба, цей привабливий телепень — інспектор Коррідан. Він працює у Скотленд-Ярді... Ну, ти знаєш, що це означає!
З Коррідана злетіла радісна посмішка.
— Минулого разу я бачив її у вашому номері готелю «Савой», — їдко сказав він. — Тоді вона була донькою коридорного.
— Але вона все ж таки може бути моєю кузиною в другому чи третьому коліні, чи не так? — перепитав я і підбадьорливо посміхнувся геть спантеличеній Крістал. — Не бійся інспектора! Без перуки та фальшивих зубів це доволі милий стариган.
З Коррідана остаточно злетіла його радісна посмішка, і він холодно глянув на мене.
— Ви занадто далеко зайшли у своїх жартах, — різко сказав він.
— Не зліться, друже, — примирливо відповів я. — Я не в тому стані, щоб на мене ображатися.
Крістал сіла поодалік від нас, удавано скромно склавши руки на колінах.
Коррідан нахилився до мене.
— Облишмо ці дурниці, — сказав. — То хто вас так обробив?
— Я пожартував з одним карликом, і він розгнівався, — зітхнув я і прикрив очі.
Крістал хихикнула та закашлялася, начебто прочищаючи горло. Коррідан розлютився.
— Послухайте-но, Гармасе, так не піде. Ви наробили багато дурниць, і ми хочемо знати, що за цим усім криється.
— Я ж вам і кажу. Принаймні така моя версія, і я маю намір триматися її і надалі. Я ні на що не скаржуся й оплачу всі лікарняні витрати. Тож не розумію, чому цілий апарат шпиків має товктися тут і випитувати, що і як.
Коррідан важко дихав, вовтузячись на стільці.
— На вас напали, — пояснив він. — А це вже справа поліції. І ваш обов’язок подати заяву.
— Я рішуче не налаштований підкидати поліції роботу. Я сунув носа в чужі справи і сповна отримав за це. Це моє особисте діло, і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.