Читати книгу - "Воно"

— Я п-п-привів в-вас сю-сю-сюди, бо н-н-небезпека в-всюди, — вимовив Білл. Губи в нього заслинилися, і він витер їх тильної стороною долоні. — Воно — це Д-д-деррі. Р-р-розу-зумієте? — він глянув на них вогненним поглядом, і вони навіть трохи відсахнулися, мало не побожно дивлячись на нього переляканими, блискучими очима. — В-в-воно — це Д-деррі! К-к-куди б м-ми н-не пі-пішли… к-к-коли В-в-воно с-с-схопить н-нас, в-вони н-ніч-чого не п-п-побачать, ніч-ч-чого не п-п-почують, ніч-ч-чого не в-в-взнають, — він благально дивився на них. — Х-х-хіба ви не б-б-бачите? Найк-к-краще, що ми мож-жемо з-зробити, — ц-це за-за-закінчити те, що розпочали.

Беверлі бачила, як підвівся містер Росс, як він глянув на неї, згорнув газету й просто зайшов до хати. «Нічого не бачать, нічого не чують, нічого не знають. А мій батько…»

(зніми штани, маленька повіє)

хотів її вбити.

Майк згадав, як вони обідали в Білла. Здавалося, наче мати його друга перебувала у власному примарному світі — читала собі роман Генрі Джеймса[756] й не помітила, як вони зробили сандвічі та з’їли їх прямо за кухонним столом. Річі подумав про охайний та порожній будинок Стена. Стен тоді трохи здивувався — під час ланчу його мати завжди була вдома. А коли вона кудись ішла, завжди залишала йому записку, в якій зазначала, де її знайти. Записки теж не було. Гараж був порожній, ото й усе. «Мабуть, пішла по магазинах з подругою Деббі», — сказав тоді Стен, трохи насупившись, і заходився робити сандвічі з яєчним салатом. Річі забув про це. А зараз знову згадав. Едді думав про матір. Коли він виходив з дошкою для гри в «Парчизі», не почулося жодних звичних застережень: «Обережно, Едді, сховайся, коли дощитиме, Едді, не грайся в брутальні ігри, Едді». Вона не спитала, чи взяв він інгалятор, не сказала, о котрій годині він має бути вдома, не згадала про «тих грубіянів, з якими ти граєшся». Просто сиділа й дивилася по телевізору мильну оперу, наче його не існувало.

Наче його не існувало.

Подібні думки сяйнули в головах і решти хлопців: якоїсь миті між світанком та обідом вони перетворилися на привидів.

Привиди.

— Білле, — хрипко мовив Стен, — а що, коли побігти навпростець до Старого Відрога?

— М-м-марна справа, — похитав головою Білл. — З-з-загрузнемо в зарость-тях ба-ба-бамбуку… у в’язк-к-кій б-б-багнюці… або ж у К-к-кендаскіґ на нас на-на-накинуться сп-сп-справжні пі-пі-піраньї… чи ще щось.

У кожного з них була своя, інша версія одного й того самого кінця. Бен побачив кущі, що перетворюються на людожерних рослин. Беверлі подумала про летючих п’явок, подібних до тих, що повилітали зі старого холодильника. Стен побачив, як імлиста земля в бамбукових заростях вибльовує живі трупи дітей, які попалися в казкове грузьке болото. Майк Хенлон уявив маленьких рептилій з юрського періоду, що зненацька вистрибують із розколеного старого дерева й нападають на них, розриваючи на шматки міленькими гострими зубками. Річі побачив Повзуче Око, що хапає їх вологими мацаками, коли вони намагаються пробігти під залізничними коліями. А Едді привиділося, як вони деруться насипом до Старого Відрога, а зверху на них уже чекає прокажений, і його обвислою шкірою повзають жуки та черви.

— Якби можна було якимсь чином утекти з міста… — промимрив Річі, а тоді здригнувся від заперечливого крику грому, що заревів у небі.

Поривом вітру принесло перші краплі дощу, та невдовзі поллє по-справжньому, затьмаривши світ водяними потоками. Зник тьмяний спокій, наче його й не було зовсім.

— Ми були б у безпеці, якби забралися з цього довбаного міста, — закінчив Річі свою думку.

— Біп-бі… — почала казати Беверлі, коли з густих кущів вилетів камінь і вдарив Майка у скроню.

Він заточився назад, кров потекла з його чорного волосся-шапки, і він би впав, та Білл підхопив друга.

— Я покажу вам, як жбурлятися камінцями! — долинув до них глузливий голос Генрі.

Білл бачив, як його товариші озиралися навкруги з виряченими очима — вони були готові дременути врізнобіч. Якби вони накивали п’ятами, все було б скінчено.

— Б-б-бене! — викрикнув він.

Бен подивився на нього.

— Білле, треба тікати. Вони…

З кущів вилетіло ще два камінці. Один влучив Стенові в стегно. Він закричав — більше від подиву, ніж від болю. Беверлі відскочила вбік, і другий снаряд пролетів повз неї. Камінь вдарився об землю й закотився до хатки-клубу.

— П-п-пам’ятаете, к-коли ми вперше сп-п-пустилися сюди?! — загорлав Білл, перекрикуючи грім. — Пам’ятаєте д-день, к-к-коли почалися ка-ка-канікули?

— Білле!.. — гукнув Річі.

Та Білл підняв руку, аби він замовк, і не зводив очей з Бена, пронизуючи його поглядом.

— Звісно, — сказав Бен, жалюгідно намагаючись дивитися одночасно на усі боки.

Кущі гойдалися в навіженому танку, їхнє віття перекочувалося, наче хвилі.

— Ка-ка-каналізація, — мовив Білл. — Н-н-насосна с-станція. Ось к-к-куди н-нам тр-тр-треба. Відведи нас туди!

— Але ж…

— Ві-ві-відведи нас т-туди!

З кущів вдарила кам’яна канонада, і на хвильку Білл побачив обличчя Віктора Кріса — налякане, зачмелене, завзяте й жадібне водночас. А тоді йому в щоку влучив камінь, і тепер уже була Майкова черга ловити його. На якусь секунду в його очах потемніло. Щока заніміла. Чуття повернулося болючою пульсацією; обличчям потекла кров. Білл витер щоку, скривившись, коли пальці торкнулися болючого набряку, поглянув на кров, витер її об джинси. Його волосся тріпотіло на свіжому вітрі.

— Я навчу тебе жбурлятися камінцями, заїкувата дірка-в-гузні! — загорлав, регочучи, Генрі.

— В-в-веди! — крикнув Білл.

Тепер йому стало зрозуміло, чому він послав Едді по Бена: їм потрібно було йти до насосної станції, до тієї самої насосної, і тільки Бен міг пізнати її серед інших станцій, що були розкидані по березі Кендаскіґ на різній відстані одна від одної.

— Вх-вх-вхід! В-в-він там! В-в-вхід до Його ба-ба-барлога!

— Білле, ти не можеш знати напевне! — заперечила Беверлі.

— Знаю! — гримнув він на неї і на всіх разом.

Бен постояв кілька секунд, нервово облизав губи, дивлячись на Білла. А тоді чкурнув через галявину, прямуючи до річки. Небо розпанахала сліпуча, біло-бузкова блискавиця, а за нею так гримнуло, що Білл похитнувся. Повз його ніс просвистів камінь завбільшки з кулак і вдарив Бена по сідниці. Той зойкнув, і його рука припала до болючого місця.

— Є-є-є, товстосракий! — заверещав Генрі тим самим голосом,