Читати книгу - "Воно"

Зненацька йому сяйнула думка, жахлива та ймовірна. Що, коли Генрі спершу завітав до Біллової кімнати? Або до Річі? Або до Дена? Або до Бев? Або ж спершу сходив до бібліотеки? Бо він точно вже десь був: якби хтось із них не розм’якшив Генрі, зараз на килимі лежав би Едді, і колодка ножа стирчала б із його живота так само, як шийка від пляшки «Пер’є» — з черева Генрі. А що, коли Баверз відвідав їх усіх, заставши Невдах із заспаними очима так, як він застав його? Що, коли вони всі вже мертві? Та думка була такою лячною, що, якби ніхто не зняв слухавку, він би почав кричати.

— Будь ласка, Білле, — шепотів Едді. — Будь ласочка, будь там, хлопче.

Хтось узяв слухавку, і Біллів голос, нехарактерно обережний, сказав:

— А-а-алло?

— Білле, — промовив Едді, мало не зриваючись на белькотіння. — Білле, дякувати Богу.

— Едді? — його голос на хвильку потихшав і заговорив з кимось іншим, пояснюючи, хто на дроті. Та потім він знову зміцнів. — У ч-ч-чому с-справа, Едді?

— Генрі Баверз, — сказав Едді. Він іще раз глипнув на тіло. Чи змінило воно позу? Цього разу йому було вже важче переконати себе, що ні. — Білле, він прийшов сюди… і я вбив його. У нього був ніж. Гадаю… — він стишив голос. — Гадаю, то був той самий ніж. Як того дня. Коли ми спустилися в каналізацію. Пам’ятаєш?

— Па-пам’ятаю, — похмуро відповів Білл. — Едді, слухай сюди. Треба, щоб ти

12

ПУСТОВИЩЕ. 1:55 ПІСЛЯ ОБІДУ

п-п-повернувся й сказав Б-б-бену, щоб ішов с-с-юди.

— Окей, — кивнув Едді й зник позаду.

Вони вже підходили до галявини. У захмареному небі гримів грім, а кущі зітхали від вітру.

Бен став поряд із ним, коли вони вийшли на галявину. Ляда хатки-клубу була відкинута, і посеред зелені чорнів темний квадрат. До їхніх вух долинав виразний шум річки, і Білла вразила божевільна впевненість у тому, що він востаннє чує цей звук, востаннє дивиться на це місце, будучи дитиною. Він вдихнув на повні груди запах землі й повітря, в якому вчувалася кіптява зі смітника, який димів, наче грізний вулкан, що ніяк не може вирішити, коли вибухнути. Білл побачив зграйку птахів, яка здійнялася над залізничною колією й полетіла в бік Старого Відрога. Він поглянув на вируючі хмари.

— Що таке? — поцікавився Бен.

— Ч-ч-чому вони не на-на-нападають? — спитав Білл. — В-вони д-д-десь тут. Е-е-едді с-слушно каже. Я в-в-відчуваю їх.

— Ага, — сказав Бен. — Гадаю, вони такі тупі, що думають, наче ми поліземо до хатки-клубу. Тоді ми зловимося в їхню пастку.

— Мо-мо-може бути, — кивнув Білл.

Зненацька він відчув безпорадну лють — він злився на свою заїкуватість, яка не давала йому говорити швидше. Та, мабуть, він все одно не зміг би передати свої почуття, не зміг би пояснити, що йому здавалося, наче він дивиться на світ очима Генрі Баверза; як зблизилися вони з Генрі попри те, що перебували по різні боки барикад, наперекір тому, що були пішаками в руках ворогуючих сил.

Генрі хотів, щоб вони билися.

Воно хотіло, щоб вони билися.

І загинули.

Його мозок спалахнув од холодного, білого вогню. Вони можуть стати здобиччю вбивці, який владарював у Деррі відтоді, як загинув Джордж. Сім нових жертв. Потім їхні тіла знайдуть або ж ні. Усе залежало від того, чи зможе, захоче Воно захистити Генрі. І трохи менше — від того, чи вбереже воно Віктора з Ригайлом. «Так. Для решти міста ми будемо просто жертвами маніяка. І це правда. Кумедно, але правда. Воно жадає нашої смерті. Генрі — його знаряддя, Воно не хоче битися віч-на-віч. Гадаю, я буду першим. Можливо, Беверлі з Річі затримають решту, вони або Майк, та Стен наляканий так само, як і Бен, хоча він сильніший од Стена. А в Едді поламана рука. Навіщо я привів їх сюди? Господи, навіщо?»

— Білле? — занепокоївся Бен.

До них підтягнулися інші Невдахи. Знову ляснув грім, і кущі тривожно зашелестіли. У тьмяному грозовому світлі торохкотів бамбук.

— Білле… — цього разу вже Річі.

— Цс-с-с!

Усі зніяковіло замовкли під його палаючим, одержимим поглядом.

Він вдивлявся в хащі та стежку, що петляла крізь них до Канзас-стрит, і раптом відчув, як його свідомість наче підскочила на вищий рівень. Слова в його думках не потворило заїкання, і Білл відчув, як вони скаженим потоком погналися за інтуїцією, і все почало ставати на свої місця.

«Джордж на одному кінці, а я зі своїми друзями — на іншому. А тоді все скінчиться

(знову)

знову, так, знову, бо це вже траплялося раніше, і наприкінці завжди було якесь жертвоприношення, якась жахлива річ, що ставила крапку, і хтозна, звідки мені це відомо — знаю, та й по всьому. А вони… вони…»

— Вони за-за-закривають на це очі, — пробурмотів Білл, витріщаючись на закручену, мов свинячий хвостик, стежку. — Ат-ат-атож, з-з-звісно.

— Білле? — заскімлила Бев.

Стен стояв поряд із нею — такий тендітний та охайний у своїй синій тенісці й штанах-чинос[755]. З іншого боку стояв Майк і дивився на Білла так, наче читав його думки.

«Вони закривають на це очі, завжди закривають, і все вщухає, життя йде далі, а Воно… Воно…»

(засинає)

засинає… або впадає в сплячку, як ведмідь… а тоді все починається знову, і.вони все знають… люди знають… вони знають, що так треба, аби Воно продовжувало існувати.

— Я п-п-прив-в…

«Господи будь ласочка будь ласочка Господи стовпи пхає будь ласочка Господи та штовхає дай мені всіх запевняє о Господи о Ісусе БУДЬ