Читати книгу - "Суперниця , Ірина Романенко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ярослав
Я чекав на хлопців, які от-от мали прийти з завдання. І почувши стукіт в двері я побіг щоб відкрити. Дякувати Богу вони живі! От тільки Євгену прострелили ногу.
- Щоб я ще раз погодився на твої тупі ідеї! Ніколи!!
- Вони мені ногу прострелили! А у мене скоро тренування з бадмінтону.
- Отже підеш на лікарняний.
Я притиснув його до себе.
- Я такий радий, що ти живий. Що ви викарабкались звідти. Віддали їй телефон??
- Віддали.
- Вона зрозуміла, що від неї вимагається?
- Наче так. Будемо сподіватися на те, що вона в тебе розумна і склала два плюс два.
Я теж на це сподівався. Дуже сподівався.
Михайло
(за декілька годин до)
Ранок почався не з самого приємного, а точніше з дзвінка мого прикордонника. Він сповістив, що Яблоновський незадоволений поставкою і вимагає щоб я під’їхав і розібрався з хлопцями.
- Наскільки все серйозно?
- Вони налаштовані на збройний конфлікт.
- Чорт. А якщо я приїду один?
- Вони вважатимуть це неповагою.
- З якого такого біса??
- Я не знаю, це їх правила.
- Біс з ними. Я приїду, от тільки якщо вони погодяться чекати мене 5 годин.
Зібравши всіх своїх хлопців, я швидко пояснив їм ситуацію.
- Тож, беріть з собою зброю. Зрозуміли?
- А що з дівкою робити? Залишити саму в будинку?
- Звісно що ні. З нею залишу двох. Один буде сидіти біля кімнати, інший дивитися за камерами. Збирайтесь, через 15 хвилин, щоб повсідалися і виїхали вже.
Я вирішив перевірити як там принцеса. Вчора вона багато і гірко плакала, щодо свого Ярослава.
Тихенько відчинивши двері, я зайшов до неї в кімнату. Прекрасна. Вона така прекрасна, навіть у такому вигляді. Навіть з розтріпаним волоссям, опухлими очима і в м’ятій одежі. Я обдивився її одежу. Чорт, а щодо одягу я так і не попіклувався.
Тож це було моїм наступним кроком. Я замовив якомога більше одягу по Інтернету. Сукні, штани, блузки. Все, аби тільки вона почувала себе тут комфортно.
- Хижняк! Ви тут з Головко залишаєтесь. Будете наглядати за дівчиною. Я замовив доставку одягу, тож зустрінете кур’єра.
- Зрозумів.
- Якщо дівка втече, повторите долю Кабана.
Як тільки я дізнався, що той виродок ледве не зламав Емілії ніс, то переламав йому кожну кістку. Пальці, руки, ноги, хребет, ребра. Запевнившись, що він більше не дихає, я наказав прикопати його десь в лісі. Ніхто не може торкатися того, що належить мені.
Вже через п’ятнадцять хвилин ми розсілися по машинах і поїхали вирішувати справи.
Не пройшло й декілька годин, як мені дзвонить охорона й каже, що до будинку хтось ввірвався.
- Що за чортівня?! Ви бачили хто то був?! Дівку не чіпали?? Я сподіваюсь ви встигли підстрелити одного з них?
Наказавши розвернутись, хлопці подивились на мене з здивуванням.
- Чого витріщилися? Кажи, щоб розверталися!
Ми розвернулися і з усієї сили вичавили газ.
Та поки ми їхали мене мучили невиразні сумніви. Чому вони вирішили вдертися як тільки я виїхав з усією охороною. Чому не зробили цього раніше? Можливо, хтось повідомив їм про цю зустріч? Але хто? Я не планував її заздалегідь.
Нарешті приїхавши додому я кинувся до камер. Мені потрібно було знати хто з них міг бути кротом. Та передивившись всі записи, я не помітив нічого такого. Ось два пацана в балаклавах залазять в двір, проходять в будинок через чорний вхід. Про чорний вхід могли знати тільки ті люди, які були в будинку. Ось вони вриваються в кімнату Емілії і одразу ж вибігають звідти.
Дивлячись на все це, я закіпаю від злості і хапаю першого ж хто попадає під руку.
- Подивись уважно.
Я притуляю його обличчя до самого екрану.
- Роздивись пильно і скажи, звідки вони знали про чорний вхід?!
- Я…Я…Я не знаю! Клянуся! Ми підстрелили одного в ногу! Ось дивіться!
- То як підстрелили, так і знайдіть мені їх йолопи!!
- Зробимо.
Вони вмить щезли з кімнати, а я потер обличчя і важко видихнув.
- Що ж ви хотіли?
Вирішивши провідати Емілію, я піднявся в її кімнату.
- Михайло! Як…Як добре, що ти тут!
Вона кидається мені на шию і я притискаю її до себе.
- Тут були… Тут…
- Я знаю. Якісь виродки залізли в будинок. Не бійся, поки ти зі мною, вони ніколи тобі не нашкодять.
- Вони казали щось про твій наркобізнес.
Я напружився. Невже це Яблоновський підіслав своїх щурів?
- Що конкретно вони питали в тебе?
- Питали за твої склади. Де ти зберігаєш наркотики, про якість і кількість поставки.
- Ще щось?
- Ти торгуєш наркотиками?
Вона дивилась на мене такими наївними очима. Моя картинка гарного хлопчика перед нею була остаточно зруйнована.
- Тут все дуже складно.
- Складно?? То це правда?! Ти настільки погана людина?! Весь цей час ти брехав мені?? Ти звичайний бандит! Наркоторговець. Може ще щось? Людьми торгуєш?
Я лише мовчав і дивився в її нажахані очі.
- Скажи мені чесно Михайло. Скажи хто ти в біса такий. Зніми з обличчя маску і покажи своє справжнє нутро. Чим ти займаєшся? Нащо тобі будинок, в якому купа камер і охорони.
- Добре. Якщо я розкажу тобі, ти заспокоїшся і довіришся мені?
- Так.
- Що ж… Напевно ця розмова буде дуже важкою і довгою. Так. Я торгую наркотиками. Ще я власник казино. Ми можемо вибивати гроші з боржників. Те що я торгую людьми, це… Брехня. Ми цим не займаємося.
- Виробництво у тебе в будинку? Так? Тому стільки камер і охорони?
- Чому тебе так цікавить виробництво?
- Ти обіцяв зняти маску. То ж розказуй все.
- Ми виробляємо наркотики в підвалі казино.
- Воно в тебе одне? Чи декілька?
З кожним її питанням я починав сумніватися в її питаннях.
- Що за допит?
Побачивши, як вона нервує я схопив її за руку. Диктофон! Ця сука записувала нашу розмову!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суперниця , Ірина Романенко», після закриття браузера.