Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Наш сніданок затягується. Стас розповідає, що народився та жив у столиці. Там ще й досі проживають його батьки, відомі юристи. Саме там він закінчив юридичний в престижному виші, а потім стажувався в Європі. А потому, аби довести всім, а в першу чергу собі, що він чогось вартий, переїхав до нашого міста. Звідси родом його мама. Тут самотужки, без підтримки батьків зробив собі ім'я. 

Не встигаю дізнатися більше. За мною в домовлений час приїжджає Віталік:

– Привіт, Валентинко. Готова? – поцілунок у щоку такий ніжний.

– Вітаю! Так, готова. Ось тільки візьму сумочку і можемо їхати, – Віталік чекає, а я швиденько взуваю балетки, підхоплюю сумочку і прямую на кухню з наміром повідомити Стаса, що ми уже їдемо й побажати гарного дня. Не встигаю. Станіслав Маєвський з'являється в кухонному пройомі, з докором кидаючи Віталіку:

– А зі мною вітатися вже не треба?

– Перепрошую, я ж не знав, що ти на кухні, міг би й сам озватися, – помічаю, що напруга між ними не згасла ще від учора. Кілька шпильок летять в перехресному польоті від Станіслава до Віталія і навпаки. Нарешті я вирішую це припинити:

– Хлопці, я розумію, що вам, можливо, й по приколу ось так викаблучуватися переді мною, але погодьтеся, що це геть не цікаво. Краще придумайте щось креативніше.

Взаємні кпини відразу припиняються. Напевно моє зауваження їх зачепило. Вони ручкаються і навіть посміхаються один одному, правда не знаю наскільки це щиро. 

– Валю, може мені ввечері заїхати за тобою, – турботливо допитується Стас. 

– Не треба ні за ким заїжджати. Я сам здатен потурбуватися про дівчину. Крім того, можливо святкування затягнеться, тоді доведеться заночувати, подивимось, – Віталік говорить так твердо й серйозно, відчеканюючи кожне слово, а обличчям Станіслава прокочується тінь незадоволення. Прозріваю, переводячи погляд то на одного, то на іншого. І чому вони придумали собі, що мають право все вирішувати за мене. «Нічого хлопці у вас не вийде. Я сама визначуся, як мені бути!» – вирішую подумки.