Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– А я очікував почути від тебе дещо інші слова, – Стас мило посміхається, а погляд такий ніжний. 

– І які ж слова ти очікував почути від мене? – удавано дивуюся. Невже він прочитав мої думки? Здогадався? 

– Що я безвідповідальний тип, який покинув тебе тут саму на цілий тиждень, – Станіслав залипає поглядом на моєму лиці так, наче сканує. Здається мені, йому аж кортить дізнатися, які думки живуть у моїй голові, але у нього не вийде, бо я потроху вчуся контролювати свої емоції. Віталік проходив курс психології у себе в медичному університеті, тож цього тижня дав мені кілька уроків. А потім ми вправлялись на практиці цілими днями. Виходило доволі кумедно.

Я вже навіть навчилася моментами одягати незворушну маску на обличчя. Однак не завжди вдало виходить поруч зі Стасом. З ним взагалі все інакше. Станіслав Маєвський для мене особливий, недосяжний і такий бажаний чоловік. Роблю здивовані очі:

– Ти безвідповідальний? Ні, Станіславе Маєвський. Ця історія геть не про тебе, не вигадуй. Я ж знаю, що цей тиждень ти займався і моєю справою в тому числі. Я вже навіть почула від тебе, що доволі успішно. Дуже потішив. Спасибі!

– Будь ласка! Я старався, бо мені це важливо, Валентино Ольшанська! – час від часу Стас дражнить мене тим офіційним зверненням, як і я його.

– Ну, от і чудово! Дякую, Стасе! Вибач, але мені вже треба лягати спати. У мене завтра важливий, відповідальний день, – кажу так переконливо, бо це правда. А ще дуже хочу негайно злиняти, бо ще трохи, і я втрачу контроль і повисну у Стаса на шиї так, що вже не зможу відірватися. Мій потяг до нього щоразу сильніший. Усвідомлюю, що з тим неодмінно треба щось робити. Правильно буде – дистанціюватись. Спочатку до ранку, а вже потім – на весь день. 

– Я зрозумів! – стандартна, суха фраза різонула по вухах. Якого біса? Що сталося? Невже я вивела його на емоції, і такий толерантний, зі стальною витримкою незворушний чоловік на мене образився? 

– Все добре? Надіюся, ти не будеш дутися? – перепитую, пробуючи вловити хоч якусь незадоволену нотку в голосі, але пізно. У Стаса вже все під контролем. Однак потрібний і такий важливий висновок я вже для себе  зробила: я таки його бентежу. Ну хоч щось.

– Ну що ти, маленька моя дівчинко, що ти придумала. Я і сам хотів запропонувати вже розходитись та вкладатися. Ніч коротка, ми обоє втомлені… Так, що все гаразд. На добраніч!  – так солодко від його слів, а голос заворожує: низький, хриплий, приємний… Стас ще мить цілує мої руки й відсторонюється. Сум і трепет в душі.

Ми розходимось своїми спальнями. Довго ще ніжуся під грайливими теплими струменями води. Сумно й одиноко мені. Засинаю аж під ранок. Чому все щоразу повторюється, відколи Станіслав з'явився у моєму житті?

… Недільний ранок. Бадьора й задоволена собою після ранкового душу топаю на кухню, розмірковуючи, що приготую на сніданок. На мені легкий короткий голубий сарафан. Віталік наполіг купити його, бо він ідеально лежить на мені й так пасує під очі. В ньому й поїду на дачу. На голові французька коса акуратно трансформується в об'ємну гульку – писк сезону. Відкрита шия, легкий прозорий макіяж.  Все вийшло дуже ніжно і вдало.

Стас вже на кухні, готує каву. От зараза! І навіщо він дражнить мене. Стоїть весь такий Аполлон в білих шортах до колін та спортивній майці борцівці, ніби спеціально демонструючи мені своє красиве накачане тіло: круті плечі, рельєфний торс, сильні красиві руки… Та насправді навряд чи він це робить спеціально. Напевне на такі дрібниці геть не звертає уваги. Одягнувся за звичкою, як завжди. Зрештою Стас у себе вдома.

– Доброго ранку! – кажу переступивши поріг кухні. Очі котяться його тілом. Картинка вражає. Станіслав також не відстає. Його погляд гуляє вздовж моєї фігури, зависаючи то на грудях, то ногах. Нарешті зупиняється на обличчі. Ніяковію.

– Доброго ранку, красуне! Сьогодні ти неймовірно чарівна. Каву тобі я щойно приготував. Що їстимеш на сніданок? 

– Дякую! Ти дуже уважний до мене! – злегка ліниво потягуюсь. Замовляю мюслі з фруктами та всаджуюся на високий табурет за стійкою, бо мій порив допомогти переконливо зупинений фразою:

– Валю, я сам. Сьогодні моя черга, дозволиш?

– Звичайно. Буду тільки рада!

Смакую каву, спостерігаючи за Стасом. Він такий вправний на кухні. Видно, що кайфує від процесу, час від часу попиваючи каву. І вже за якихось десять хвилин сніданок готовий. Станіслав всідається навпроти, підсовуючи мені тарілку. Вигляд такий апетитний, а смак – казка.

– Дякую, дуже смачно! У тебе справжній талант до куховарства, Стасе, – висловлюю йому своє захоплення, а Станіслав лиш посміхаючись кидає:

– То все багаторічний досвід – жив сам, та бажання. Нічого складного. Радий, що тобі припало до душі моє куховарство, – наш сніданок проходить за веселими теревенями. Про вчорашній вечір навіть не згадуємо, наче того ніяковіння, дотиків, бентеги не було між нами.