Читати книгу - "Спомини"

святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги[118], давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим, незаможним. На Страсті і до Плащениці їхали до Струсова, в Суботу[119] святили паски, а на саме Воскресення досвіта, рівно ж до Струсова, бо в Заздрості рідко коли правилася Воскресна Утреня і Служба Божа, хіба в Суботу святили паски. Вже на другий день бувала Служба Божа, передусім для дітей, дівчата виводили гаїлки[120], а хлопці дзвонили цілими днями.

Я мав ту приємність, що старші хлопці брали мене з собою на пасовиська в степ. На степах росло багато лоташу, кашки, коситиня, синюха, козельця, а передусім кмену, кваску і суниць. Великі стада чайок, гусок і качок перелітали з озера на озеро. Йшли ми звичайно перед полуднем пішком з п’ять кілометрів, під Пантелиху. Там було наше велике пасовисько, обори для худоби, і там звичайно вигнана худоба оставала на день і на ніч, а тільки дійні корови приганяли на ніч додому. Степ зачинав вже зеленіти, виростала нова осока і троща, бо старі повсихали, дорога вже підсохла, в озерах синіла вода, плавали качки і скигліли чайки, поважно бродили бузьки і чаплі. А мене все хлопці натягали, як відповісти, бо степові чайки питаються: “Чий ти?” На осокових купинах озер чайки, качки і інші птички звивали вже свої гнізда, і я тоді перший раз бачив яєчка диких птиць.

Як я сказав, озер було багато, і деякі мали свої імена: Циганове, Леєве, мабуть, Синє. І декотрі з них були дуже великі, бо обнимали зі 100 гектарів. Згодом вода спливала річками, озера маліли, виростала трава, сіно, а опісля й орали люди та сіяли збіжжя. Коли був посушний рік, то степ був дуже урожайний, а коли мокрий, то все підгнивало. Тоді ґрунти збоку Ладичина, Налужжя, Варваринець, Дарахова були плодотворніші. На пантелиськім-заздрістянськім степі передусім сіяли дуже багато гречки і виводили пасіки, з яких пчоли збирали мід. Про це була вже мова передше.

Близько села, недалеко панського двора, росли височезні тополі і паплі. Одно озеро було обсаджене височезними тополями, вони давали незвичайно, кількаразово сильніший відгомін, і пастухи говорили, що то нечисті сили там відзиваються, про які оповідали різні фантастичні події. Брат Микола, мабуть найспосібніший з нас усіх, мав також м’ягке і милосердне серце і для вбогих давав останню сорочку (часом його і надуживали), оповідав таку подію. Коли він був ще хлопцем, повтікали десь коні, і він загнався за ними аж в ті тополі, а вже вечоріло. Нараз побачив він перед собою якогось їздця з закуреним папіросом. Брат підбігав до нього, але їздець віддалювався, але коли він таки підбігав до нього, то зірвався великий вітер і зірвав братові капелюх. Він побіг за капелюхом, а їздець за той час зник. Подібних оповідань кружляло багато. І я сам, ще як хлопчина, бачив огники, що блимали пізними вечорами над багнами.

Ще з тих моїх найранших хлоп’ячих літ осталась мені в пам’яті така подія. Раз ранньою осінню з поспіхом вибирались сівачі, пастухи виганяли худобу. Всі спішилися, брами були поотвирані, і частина худоби побігла через городи ген на доли в Заставки. Мене післали за нею ще з одним сусідським хлопцем — Франком. Ми йшли, йшли і нічого не находили, і я сказав, що будемо вертатися. Я затямив собі напрям, звідки ми прийшли, і казав вертатися назад тою самою дорогою до села, але Франко вказав на противний напрям, бо стратив зовсім орієнтацію і пішов в противний бік, а я вернувся домів. На другий день привіз його якийсь селянин з сусіднього села до Заздрости. Я тоді зрозумів перший раз, що то значить “чіпається когось блуд”. Бо нераз оповідали візники-погоничі, що на долах і перехрестях чіпається когось блуд, і тому вони тратили орієнтацію. Я ще другий раз, вже як священик, їхав до Вишнівчика, і мій візник стратив голову та хотів за всяку ціну їхати в противний бік. Цей хлопчина Франко, з яким я бавився, здається, що по році помер нагло. Ще цілий день перед тим і вечером ми бігали по толоці і бавилися хованки, а на другий день рано мені сказали, що Франко помер. Може це була яка серцева хвороба, але мені було дуже і жалко, і лячно, і нераз приходило мені на думку, що я можу так само заснути і не встати. Коли його клали до труни, я дуже плакав за ним, а так само заводила і його мачуха, що колись служила в нас і була дуже прив’язаною сусідкою. Він був латинського обряду, і тому нашим возом відвезено його до Струсова, де похоронено на окремому польському кладбищі. Очевидно, його батько, він та брати і загал латинників рахувалися поляками, хоч ніхто з них не вмів по-польськи говорити. Мати розповідала, що попередні струсівські латинські парохи говорили з людьми по-українськи на сповіді і коли ходили по коляді та в часі якихсь церковних богослужень. Щойно пізніше молоді сотрудники почали впоювати в нарід, що вони поляки, бо говорять по-польськи “Ojcze nasz”[121].

Кругом поля, у промірі яких 20 км, належали переважно до струсівчан, налужан і варваринчан. Одначе, завдяки працьовитости і ощадности заздрістян, вони повідкуплювали всі ті поля. Налужецька, варваринецька, струсівська і теребовельська шляхта та жиди не любили працювати на полі, і заздростяни завжди сміялися з тих шляхтичів, що вони зітхали все: “Боже, Боже”, — завжди гарно вбраних, але лінивих до праці. А Бог відповідав: “Чого ти, небоже?” — Тоді шляхтич: “Їсти, Боже”. — А Бог: “Роби, небоже”. — А шляхтич Богові: “Коли шляхтич, Боже?” — бо, мовляв, шляхтич не працює.

На варваринецьких полях, здається, була якась дивна