Читати книгу - "Спомини"

оселя, бо з тих піль привозили орачі великі теребовельські плити, і земля дудніла, коли плуг переходив. Навіть отворили були якийсь льох, але батько казав закрити з боязні перед комісіями і вивласненням, і так воно осталося по нинішний день. Хоч варто би їх там розкопати.

У Струсові був колись монастир оо. Василіян, над Серетом, з прегарною церквою у візантійському стилі з небозвідною копулою та чудовим видом на заздрістянські поля і степи. Цісар Йосиф II скасував цей монастир і віддав церкву на латинський костел. Біля тої церкви було кладбище, на якому похоронена моя найстарша сестра Марія, замужна Янковська. Вона спочиває біля заздрістянського учителя з женою, що вчив перед Новіцьким і тішився рівно ж доброю славою в громаді. Мати завжди згадувала його дуже прихильно. Над гробом стоїть великий крицевий хрест. З тої церкви, кажуть, веде критий підземний коритар аж до Теребовлі. Мабуть це також з татарських часів, бо в Каменці татари довго панували.

Сусідні поля називалися дубовецькі, мабуть тому, що там росли великі дуби. Здається, що все те пам’ятало татарські і старокняжі часи, бо викопували там, на дубовецьких полях, зігнилі пеньки і коріння.

Ноша заздростян, відколи я тямлю, була шляхотська. Здається, що перебрали її від струсівської і теребовельської шляхти. Хоч в сусідних селах була ще скитська ноша.

Ще дві такі події з тих дитячих літ насуваються мені на пам’ять. А то перше, коли справляли весілля, а друге, коли були військові маневри. Коли віддавалася дівчина в селі, тоді з гарно заплетеними косами, з безліччю пестрих стяжок, коралів і намиста йшла з дружками до знакомих просити на весілля. Тямлю, як молода, прийшовши до нас, три рази падала до ніг мамі, мати її завжди підносила. Мене цілувала в голову і лице та просила на весілля. Заможнішу молоду супроводжали музики — то була дуже зворушлива сільська екзотика.

Вряди-годи відбувалися також маневри на заздростянських полях. Кіннота і піхота переходила через село і тоді притягала до себе видців, а передусім дітвору. Військовий мундур, зброя, коні, сідла, брязкіт, команда, марш, погоня пересувалися, немов у калейдоскопі, перед очима. Перший раз в житті бачивши такі видовища, мене дуже заболіло, як один старшина штовхнув шаблею в груди одного жовніра за те, що він при напоюванні коней нарушив чергу. Загалом всякі неправильності, грубості, нечемності мене дуже боліли. І я не міг ніколи забути, де б вони не діялися, і від кого вони не походили б, навіть і в радянських тюрмах.

Батько, бувало, їздив по урядах, щоби відсунути ті маневри, переконуючи відносні[122] власті, що маневри знищать увесь урожай, що терен є рівний і непригожий на маневри, нема звідки робити набігів і хоронитись перед противником, нема приміщення для війська, трудний довіз футражу[123] і т. п. Часом то переконувало, а часом ні, і тоді був рідкий театр для дітвори.

У селі не було тоді ще читалень “Просвіти”, а основано їх щойно пізніше, одначе приходили книжки з “Просвіти” і багато з “Общества Качковського”[124], якого члени звали себе тоді твердими русинами, що рішучо не було однозначне з пізнішим <москвофільством>.[125] І я сам читав тоді ті книжки і слухав, як в них висмівалося поляків, величалося русинів, передусім видвигалося вищість обряду. На весіллю у вуйка Миколи Дичковського я чув деклямації віршів Шевченка, які деклямував наш свояк Гарматій (не пам’ятаю села біля Бережан, де вони мешкали), бо в тій родині була велика національна свідомість.

Наука у Вишнівчику

У 1901 або 1902 році, після Успення, на який-то празник батьки з правила їздили до Налужжя, бо мали велике набоженство до Матері Божої, батько сказав мені, що я поїду на дальшу науку до Вишнівчика. Мати почала прилагоджувати мені одежу, взуття і всю потрібну виправу, а я також хотів лишити все в порядку. В садку обкопав щепи, попідчімхував, попересаджував цвіти і одного дня попращався з всіми вдома, поцілував руку матері та й з плачем поїхав з батьком на візку (які виробляли в парохії біля Золочева) попід галицьку гору, через степ і через горб біля нашого великого пасовиська (кільканадцять морґів). Батько ще зліз і подивився до пастухів і на худобу, і ми поїхали далі, через Пантелиху на Золотники, Бурканів, через галицькі поля Вишнівчика до Гайворонки, а опісля через міст на Стрипі до <Вишнівчика. Тою дорогою і передше я їхав з мамою>[126], як малий хлопчина, але мало собі її пригадую. Ми заїхали до сестри Розалії, яка була віддана за Гриневичем. Вони обоє з дітьми вийшли нам назустріч, дуже радо і по-діточому привітали батька. Шваґер, Йосиф Гриневич, був заможний господар, мав звише 150 морґів поля і велику господарку.

Містечко Вишнівчик лежить біля Зарваниці над Стрипою. Воно три-чотири рази більше від Заздрости. Господарі далеко більше маючі, одначе менше господарні, та