Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Прокинутися зранку вдається доволі легко. Задумуюся навіть, чи не почати мені бігати по ранкам. А що? Все одно доводиться прокидатися о 5:00, а так щей з користю для себе. 

Погулявши трохи по парку, повертаємося додому. 

Сьогодні щось прохолодно, напевно буде дощ. Тому одягаю джинси та кофтинку. Маю надію, що не змерзну. 

До офісу під'їжджаю вчасно, тож нікуди не поспішаючи йду за кавою в кафе. 

Те саме, в якому я зустрілася з Мирославом вперше. 

Купую холодне лате, на цей раз без пригод. Та направляюся до роботи.

– Доброго ранку, – вітаюся, та сідаю за робоче місце.

– Я думала ти не прийдеш, – каже подруга.

– Вирішила все ж навідатися. Мене ж ще не звільнили.

– Вчора бос тут бігав, гарчав на всіх. Те йому не так, се йому не так. Надіюся сьогодні з ним все добре, – починає розповідати Влад, — я три рази проект переробляв. 

– Співчуваю. Мене взагалі відсторонив, – вирішила і своїм горем поділитися, – Тиран. 

– О-о так, – підтримала нашу розмову Ася, – він на мене твій проект перекинув. А в мене і своїх вистачає, куди мені ще один? 

– Пробач Асю. 

– Та ти тут ні до чого. 

Після години нудьги в офісі, я все ж вирішила піти до страшного боса. 

– Мирослав Антонович, що мені роби..  – запитала, як тільки дверцята ліфту розїхалися. 

Але в кабінеті не було нікого.

– Ой, – все що вийшло видати. 

Піддаючись якійсь не зримій силі. Не контролюючи своє тіло. Я підійшла до столу боса. 

Не допита кава, документи по всьому столі, комп'ютер, папку і.. телефон? 

Здається Мирослав кудись запізнювався та забув його. 

Вирішивши, що ритися в тумбочках буде не дуже пристойно, я почала відходити до дверей. 

Але тут почала грати якась мелодія. Я аж підстрибнула від несподіванки. Хочеться втекти. Але щось не дає і я починаю підходити назад до столу. 

Телефон вібрує, а на екрані висвітлюється абонент 

"Набридлива Олена" 

На вустах відразу вимальовується усмішка. Невже вона все ж таки збрехала? Це все була не правда? 

З відчуттям полегшення я опускаюся на крісло боса. І навіть не помічаю як дверцята знову відкриваються. А зних виходить тей самий "Тиран"

– Катю? Що ви тут робите? – здивовано запитує чоловік. 

– А? Ой, – бистро підскочую з крісла, та відходжу на безпечну відстань, – я цей.. хотіла запитати, а вас немає, – починаю виправдовуватися. 

– Я це вже зрозумів. Що ви хотіли? – здається до боса повертається вчорашній настрій. А все йшло так добре.

– Мирослав Антонович, що мені робити? – здавалося весь мій гнів на нього випарувався, але коли він починає говорити, все повертається на круги своя. 

– Що вам робити, – потираючи перенісся, задумано говорить, – сядьте посидьте. 

Це він зараз серйозно? Що з ним? Втомився? 

Але на фоні всього, я навіть не знаю чому, але сідаю.

– Що з вами? – запитую. 

– Все гаразд. 

– Мирослав Антонович, останні дні з вами точно не все гаразд. Щось сталося? 

– Катерино, хіба це вас стосується? – з роздратування запитує. 

Ай справді, чого це я? Хіба я маю право перейматися за таку високо поставлену особу?

– Пробачте, – підіймався, та прямую до дверей. 

Але тут роздається тихе..

– Брат. Мій брат зараз в лікарні.