Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

– Машо, можемо зустрітися? 

Вийшовши з офісу, телефоную до подруги. Не можу я повернутися до колег, потрібно подихати свіжим повітрям. 

– Так, зараз буде перерва. Щось сталося? – схвильовано запитує.

– Так, сталося. Точніше стався, такий великий зарозумілий чоловік, – роздратовано розповідаю. 

Через 10 хвилин, ми вже сиділи на терасі кафешки біля офісу. 

– Так, що сталося? – попиваючи свій коктейль, запитує подруга.

– Він мене відсторонив. Уявляєш? Відсторонив. 

– За що? 

– Та він думає що це я розпускаю плітки. Боже, та для чого мені це робити? Скажи, для чого? Хіба в мене своїх проблем не вистачає? Ні, звісно я буду займатися його особистим життям. Спочатку не може стриматися, а потім на мене все скидає. Хай тримає свої "причандали" при собі. – випалюю навіть не подумавши.

І здається трохи голосно, тому що люди в кафе починають обертатися в нашу сторону. 

– Воу-воу, подруго, не гарачкуй, – примирювально підіймає руки Маша. 

– Та тому що, яке він має право все скидати на мене? Хіба в нього є докази щоб ось так мене відсторонювати? – притихаючи пояснюю, – щей уяви, він сказав, що цим я стараюся привернути його увагу. Та навіщо мені його увага? – знову пирскаю від злості.

– Нахаба! – погоджується дівчина, – як вважаєш, хто це зробив? 

– Я впевнена, що це Олена.

– Звідки така впевненість?

– Тому що перед цим вона підходила до мені та просила дещо передати Мирославу Антоновичу, – вирішую поки що приховати деталі. 

– Зрозуміло, – задумано відповідає. – Що думаєш робити в такому випадку? 

– Я прийду в офіс тільки тоді, коли він приповзе до мене на колінах та буде просити пробачення, цілуючи мені руки. 

І тут ми разом вибухаємо сміхом.

– Що ми все про мене, та про мене. Ти як? Як там з Маратом? 

– Та що з Маратом, він мені не пише.. – розчаровано розповідає.

– Чому? 

– Він залишився в Карпатах. Напевно набавився тай закинув.

– Мила, не розчаровуйся, – я підсовуюся до неї та обіймаю за плечі, – я впевнена, що це не так. 

Плечі дівчини здіймаються від схлипів. 

– Вони ці Жюссьє всі такі, – впевнено заявляю. 

Через якийсь час перерва закінчується. І ми разом йдемо до офісу. Я ще не забрала свої речі. 

– Ох, Катю, мені так шкода, – з вдаваним жалем, починає писклявий голосок.

– Олено, чого тобі? – за мене починає Маша. 

– Я просто хочу виразити свої співчуття. Я чула тебе відрахували від проекту. 

– Я навіть знаю завдяки кому. Але не переймайся, моя люба, скоро підеш і ти, – говорю та посміхаючись проходжу повз. 

От же дівчисько, як же вона мене бісить. Що я встигла їй зробити? Стерво. 

Забравши свої речі, виходу з офісу та їду додому. Олі вже напевно хоче їсти й гуляти. 

– Привіт, маленький, – вітаюся з другом, як тільки заходжу. 

Насипавши Оліверу обід, беруся за їжу й сама.

 – Як думаєш, Олі, йти завтра до офісу? 

Мене й справді цікавить це питання. Адже мене не звільнили, а лише відсторонили від проекту. Тож в офіс я маю приходити. 

Вирішую піти, а якщо й далі буде звинувачувати – напишу заяву на звільнення.