Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

– Що? – виривається з мене. 

В лікарні? Так от чому він не пише Маші. Захворів? 

– Аварія. – Мирослав ховає голову в долонях. 

Я повертаюся на своє місце.

– Як він? – знаю, що це йому зараз не потрібно, але я хочу дізнатися, що з ним? 

– Лікарі кажуть, що він не буде ходить.., – мені здається, чи голос в чоловіка почав тремтіти? 

– Ходить..

– Так, Катю, він не буде ходити. Задоволена відповіддю? 

В мене просто відібрало мову. А що казати? Як підтримувати? Марат.. Хіба він заслуговує?

– Мирослав.., – проковтую клубок слини, який не дає розмовляти, – мені шкода.. 

– Так, – махає головою, – мені теж.

В кабінеті панує загробна тиша. 

– Йди, Катю, додому, – починає, – я даю тобі вихідний до кінця тижня. 

– Почекай, а Маші можна сказати? – вирішую, що подруга повинна знати, адже між ними щось було..

– Ні. – жорстоко відрубує.

– Але..

– Ні, Катю, нікому, – наголошує на останньому слові.

– Гаразд. 

І просто виходжу. 

Не пам'ятаю як саме я добралася додому. І що казала Маші. 

Марат.. Аварія.. Не зможе ходити.. 

Це посіло в мене в голові до кінця моєї короткої відпустки.

На двір я виходжу лише заради Олівера. Та і песик відчуваючи настрій хазяїна, не вимагає від мене нічого. 

Знаю Марат мені ніхто. Він просто хлопець якому не пощастило. Таких в світі мільйони, тисячі. Але як же боляче за подругу, вона навіть не підозрює, що саме з людиною яку вона.. кохає? Вона думає, що він просто за неї забувся, що йому все одно, а чоловік насправді просто фізично не може їй написати.. А я не можу сказати.. Не можна.

Цілий тиждень ми лише зізвонюємося, та вона докладає мені обстановку в офісі. Я пояснюю своє самопочуття тим, що не добре себе почуваю, а вона більше й не запитує. А як мені потім їй в очі дивитися..? Хіба я маю право таке приховувати від неї.. Боже, за що? 

Виходити в офіс бажання немає. Але якщо моя незапланована відпустка таки закінчилася, я маю.

Одягаю сірий літній костюм. Волосся залишаю розпущеним, не крашусь. Беру сумку. Прощаюся з Олі і відправляюся на роботу. 

– Добрий ранок, – вітаюся.

– О-о, ну нарешті, люба, тобі вже краще? – відразу налітає з обіймами дівчина. 

– Так, я відпочила, – усміхаюся їй. 

– От і добре. 

Далі ми сідаємо за робочі місця, та починаємо працювати.

Перевіряю пошту, там нарешті завдання. Цим і займаюся наступні 4 години. 

Коли доробляю, відправляю босу, та підіймаюся до нього.

– Добрий день, – вітаюся. 

Цього разу він тут.

– Добрий, – вітається і далі втикає погляд в документи.

Не наважуюся. Мнуся буля краю стола. 

– Катю, що ти хочеш? – зелені очі підіймаються до моїх. 

– Мирослав, а до Марата можна? – випалюю на одному диханні. 

– Навіщо тобі брат? – зіщулює очі, та дивиться уважно. 

Видихаю.

– Хочу дещо запитати, – відводжу очі. Не можу я витримати цього зорового контакту, шо ж мені зробить?

– Кажи, я передам, – втрачаючи інтерес, повертається до документів. 

– Це особисте, – хоч це й не так, але яка різниця? Я хочу сама запитатити.

– Особисте? – знову повертає погляд на мене, та пристально вдивляється, – Що між вами може бути особистого?  

– Мирослав, в такому випадку, я можу поїхати з тобою? – все ж стою на своєму. 

– Гаразд, – здається, – почекаєш мене після закінчення робочого дня. 

– Супер, – аж підстрибую від щастя, – дякую. 

Після цього вилітаю з кабінету.

Як вважаєте, що саме хоче запитати в Марата, Катя?