Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Навіть ідіот помітив би мій ненависний погляд, коли вона розтуляла свого паршивого рота і з виразом усезнайки давала нікому непотрібні поради, проте ця карга всіляко мене ігнорувала. 

...Доки до мене не підійшла черга бити по тренувальному манекену. 

Я обмінялася місцями з упирицею, що тільки-но поштовхом магії заледве не відкинула нещасний шматок пластмаси у вікно. Завдяки похмурому небу червоноокі вбивці сьогодні тренувалися разом із нами. 

Згадала Андрія й обвела чіпким поглядом кожен затемнений кущами куточок, ніби він міг вискочити на мене та продовжити розпочате. Але його тут не було. І ніколи не буде. Сонце повністю знищило бридке тіло упиря, не залишаючи жодних доказів. Ніхто навіть не спохватився чи занепокоївся через його відсутність.  

— Покваптеся, студентко Гончарук, — озвалася ректорка й поглянула на золотистий годинник на своєму зап’ястку. — Ніхто не чекатиме, доки ви емоційно насититесь. 

Проігнорувала її та підійшла до манекена, витягнула руки й міцно зажмурилась.  

За допомогою ритуалу нечисть прив’язувала до себе конкретну емоцію, з якої потім черпала енергію. Це своєрідне допоміжне джерело. Пов'язавшись із найсильнішими з них — коханням, страхом чи ненавистю, розірвати цей ритуал уже було неможливо. Точніше, способи були, проте навряд чи хтось би на таке наважився. Перестрибуючи з однієї емоції на іншу, ви повністю себе спустошите. Краще дотримуватись одного шляху.  

Уся нечисть, окрім, звісно, відьом та чаклунів, не мала в собі магії, тому для того, щоб чаклувати, проводився ще один ритуал. Після нього більшість помирали або калічилися настільки, що до кінця життя залишалися недієздатними.  

Так, магія — задоволення не для слабких духом. 

Матір ще змалечку підготовлювала мене до найсильнішої з емоцій. Ні, це не було кохання чи навіть ненависть... Страх — ось що вона жадала бачити у моїх очах.  

Спочатку це були легкі удари різкою, пізніше — пряжкою від батькового ременя. Пам'ятаю, як прибігала до тата й тулилася до його ноги, мовби те собача, проте він не відгукувався на мої благання про захист. Згодом батько покинув нас і втік закордон зі зрілою багатою коханкою. Від цього матір замінила ремінь на батіг. 

Я дістала запальничку, оголивши крихітне полум’я. Перекинула його на свою долоню і знову поринула у спогади. Згадала себе у чотирнадцять. Тоді мама замкнула мене у своїй клятій шафі на три дні. Я чула, як вона заливалася горілкою десь за дверцятами, як горлопанила пісні дев’яностих і декілька разів падала, не в змозі доповзти до ліжка.  

Страх підкидав образи чудовиськ десь за моєю спиною, а від нестачі повітря я декілька разів втрачала свідомість. Шкрябала по дверцятах, зриваючи нігті, бо через деякий час не стало сил продовжувати бити об них руками. 

Мама домоглася свого — тепер страх це єдине, що мене підживлювало. 

Язичок полум’я затанцював на моїй шкірі та перекинувся на одяг, поступово його поїдаючи. Раптово я спалахнула, неначе сірник. Вогонь хвилею обхопив моє тіло, і те, що залишилося від одягу, посипалося до моїх ніг.  

Я вигнулася в спині, потягнулася руками до неба, перебираючи палахкотливими пальцями повітря. З моїх губ зірвався крик, і я направила потік вогню у манекен. Мій покрик перервався, як тільки сили вичерпались, а емоційний сплеск втихомирився.  

Деякі з чоловіків тактично відвернулися, коли полум’я спало з мого тіла.  

За спиною почулося вовтуження, на мої плечі опустилася шкіряна куртка Давида. Він повернув мене до себе обличчям, зазираючи у вічі. Богине, скільки ж незрозумілих мені емоцій плескалося на дні його бездонних очей! Як я могла раніше не помічати тих золотистих іскор на глибоко-чорному тлі, що миготіли біля його зіниць? Того, як вони переливалися багряним, коли на них падало проміння сонця. І з якою теплотою дивилися на мене навіть тоді, коли обличчя їхнього власника тримало маску цілковитої суворості та прохолоди.  

Від усіх цих деталей забракло кисню. 

Давид щільніше загорнув мене у свою куртку та зігнув голову, залишаючи на моєму чолі легкий поцілунок. Я вдихнула носом повітря, насичуючись його запахом. Від нього тепер ширився не сморід обсмаленого волосся чи плоті, а чогось солодкого, трояндового, приємного... Чогось рідного. 

Як після такого знову змусити себе його боятися? І чого він узагалі добивається цими своїми діями? Прощення? Розуміння?  

Не піддавайся на його хитрощі, Орисю. Це ретельно спланована гра, з якої ти не вийдеш переможницею. Демони не здатні на співчуття чи ніжність, і все, що ти зараз бачиш, — чергова маска. Така ж, як у тебе. Така ж, яку носимо ми всі...