Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона"

Глава 29

Присіла з нею поряд, з цікавістю спостерігаючи, як вона метушиться. На моїй пам'яті таке траплялося досить рідко, коли вона дбала про нас. Останній раз я спостерігала її приготування, напевно, ще в дитинстві.

- Свєточко, ти що так рано піднялася? Спала б ще. Я подзвонила твоєму Семенові Ігоровичу, сказала, що ти сьогодні не прийдеш.

- Мама! - обурилася я подібною самоврядністю. – Навіщо ти це зробила? І взагалі я збиралася на роботу!

Більше мене засмутило не те, що прогуляю робочий день, а те, що останнім часом все вирішується без мого відома. Наче я маленька дитина.

- Ти що, пішла б на роботу, коли ми тут? – у свою чергу спробувала образитися матуся.

- Ні, - швидко виправилася я. - Але я сама можу і на роботу зателефонувати, і всі питання вирішити.

- Так, так, - пішла на задній мама. - Ти завжди все робила сама, з дитинства була надто самостійною. Може час покластися на інших?

«Про що це вона? Саме відсутність батьків зробила мене самостійною. Пізно вже вчитися бути іншою».

Мамулі я нічого не відповіла, навряд чи вона зрозуміє. Здається, вона навіть відчуває гордість через те, що я така незалежна виросла.

Снідали ми всією сім'єю, включаючи друга Ваньки.

У душі в мене панувала сум'яття після вчорашнього поцілунку, і я не вникала у розмови за столом, розсіяно відповідаючи, якщо мені несподівано ставили запитання.

Після Ванька запропонував прогулятися містом, всі дружно підхопили цю ідею. Батьки заявили, що їм треба пригадати юність, поблукати давно забутими місцями, а інтуристу буде непогано оглянути околиці. Мені блукати зовсім не хотілося, тому я з радістю підтримала їх пропозицію, сподіваючись, що вони підуть на екскурсію, і залишать мене хоча б на якийсь час у спокої. Але в останній момент у матусі розболілася голова, а татко вирішив залишитися з нею за компанію вдома. Дивним чином вийшло, що гуляти ми вирушили втрьох. Мама проводжала нас як на війну, навіть заплакала, обіймаючи мене.

Я особливо не надала цьому значення, вона в мене взагалі дуже сентиментальна, плаче з приводу та без. Та й голова була забита зовсім іншим. Треба вирішити все з Сергієм, умовити його відкласти весілля, поки я не розберуся у своїх почуттях, і це було найскладніше.

Надворі яскраво світило сонечко, ми йшли, куди очі дивляться. Чоловіки по обидва боки від мене, як охоронці. Вибравшись у центр, посідали в невеликій кафешці пити каву.

Тут я і почала помічати деякі дива. Обидва чоловіки мали рюкзаки за плечима, і поглядали вони на одне місце на площі, ніби там мав опуститися з неба інопланетний корабель, і забрати їх із собою.

- Ви когось чекаєте? - запитала Ваньку.

- Ні! - розсіяно і трохи злякано відповів той.

Перевела погляд на інтуриста, той був надто зосереджений та напружений. "Що це з ними?"

Просиділи ми досить довго, випивши не по одній чашці кави, замовили тістечко, після морозива. Мені вже добряче набридло в цьому закладі, тим більше, що ми навіть не розмовляли до ладу, та й офіціантка почала поглядати на нас з-під чола.

- Хлопці! - нарешті здалася я, не витримавши більше.- Може, підемо вже звідси?

- Давай ще трохи посидимо! - незручно посміхнувшись, видав Ванька, дивно поглядаючи на інтуриста.

Той з кожною хвилиною ставав чорнішим за хмару, погляд такий, ніби убити когось задумав.

Тяжко зітхнувши, він несподівано видав:

- Нас зрадили!

- Ваша Високість! – сполошився Ванька. - Як же так? Як ми тепер повернемося?

І він завмер з таким переляканим виглядом, наче й справді трапилося щось страшне.

- Відведи сестру додому, - промовив той і з занепокоєним виглядом підвівся з-за столу.

- А ви? - підхопився схвильовано братик.

Але товариш йому нічого не відповів, думаючи явно про щось своє. Не дивлячись на нас, розвернувся і вийшов.

– Куди це він? - не стримала я цікавості.

– Не знаю, – видав засмучено Іван.

З ним відбувалося щось незрозуміле. Ніколи не бачила, щоб мій брат так нервував.

- Вань, що трапилося? - запитала з співчуттям.

Що в цих двох не виходить і куди вони не повернуться мені було відверто начхати, але Іван був такий засмучений, що захотілося йому хоч якось допомогти.

- Принца зрадили, - відповів він сумно. - Навіть не уявляю, як йому тепер.

"Треба ж, не за себе так переживає".

Він швидко розплатився з офіціанткою, і ми поспішили на вихід.

- Ванько, звідки в тебе такі гроші? - наздогнала я братика біля дверей.

- Принц заклав пару каменів у ломбарді, - ляпнув він розсіяно, пильно вдивляючись у провулок, де зник інтурист.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно