Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона"

Глава 30

- Що за каміння? - спитала я, трохи нервуючись, ці вигадки про принців порядком набридли, але Іван мені не відповів, літаючи десь у хмарах.

З'явилося відчуття, що він зараз зірветься і побіжить навздогін за другом. Дивним він став останнім часом, ніколи так не прив'язувався до людей, як до цього незнайомця. Йому милішими були ігри та віртуальні герої, ніж реальні хлопчаки. А тут хвилюється, прямо як за рідного. Навіть прикро трохи.

- Вань, я й сама додому дійду, ти біжи за другом, якщо треба, - несподівано для себе пожаліла братика.

Він отямився від своїх роздумів і рішуче взяв мене за руку.

– Дракон сказав додому, значить – додому! - і повів мене, мов дитину.

Я плентась слідом і навіть не думала пручатися. Після втрати пам'яті світ став перевернутим, ніби в кривому дзеркалі. Брат, яким я завжди опікувалася, зараз почав дбати про мене. І друга цього слухається краще, ніж рідну маму, вірніше мене, адже я була йому і за маму, і за тата.

Всю дорогу він нервував, але на диво йшов зі мною поруч, хоча видно було, що хоче рвонути за своїм товаришем. Поки не завів у квартиру – руку не випустив. Тільки після того, як передав мене з рук до рук батькам, одразу ж утік кудись.

- Ви вже повернулись? - ошелешено запитала мама, побачивши нас у передпокої.

Я лише знизала плечима, не розуміючи її настрою. Останнім часом усі поводяться досить дивно та незвично.

Як тільки за Ванькою зачинилися двері, і почувся звук ліфта, що від’їхав, я теж рвонула на вихід.

- Ти куди? - тільки й встигла крикнути родителька.

- По справі! - видала я невизначене, і побігла сходами вниз. Мені просто треба було поговорити з Сергієм. У голові панував повний хаос, та й на серці було тяжко.

Свого поки що нареченого ледве знайшла. Він увесь час був у роз'їздах, і довелося якийсь час чекати просто на вулиці, щоб виловити.

- Ти просто невловимий месник! - пожартувала, йдучи йому назустріч.

- А ти чого тут? - спитав він, цмокнувши мене в щічку.

- Треба поговорити, - відповіла просто, і по тому, як спохмурніло його обличчя, зрозуміла, що він чекає поганих звісток. - "Добре ж інтуїція в людини розвинена".

Сидячи на лавці в скверику, неподалік його контори, довго намагалася пояснити, що відбувається. Я намагалася бути гранично відвертою, але розмова не клеїлася і виходила кривою.

- Світлана, - видихнувши, почав він, коли я замовкла, не знаючи, що ще сказати. - Скільки ти знаєш того чоловіка?

- Я розумію… - перебила відразу, але Сергій не дав мені домовити.

- Хто він взагалі такий? - поставив агресивно запитання і, підскочивши, заходився ходити туди-сюди. - Він з'явився нізвідки, розповідає повне марення про інший світ! Ти розумієш, через що зараз хочеш зіпсувати наші стосунки?

- Сергію! - спробувала я знову зупинити його, але він не хотів слухати.

- Я надто довго тягнув, проворонив потрібний час? - Задав він питання, і, не чекаючи відповіді, продовжив. - Лано, розумію, ти могла захопитися. Такий красень, рідкість, мабуть.

- Мені не подобаються красені! - сказала я, вклинившись у невелику паузу в його проникливій промові, але Сірий, здається, мене не чув.

- Я знаю тебе досить давно, - вів далі він. - За цей час у нас трапилося багато чого, ми з тобою стали рідними. А цей….Красень ... Що, якщо це всього лише захоплення? Воно згодом пройде.

- Сергію, я не знаю, що це, - піднялася я теж і загородила йому дорогу. - Але саме тому, що ти мені дуже дорогий, я не можу тебе дурити.

Він завмер, і якийсь час ми дивилися один на одного, намагаючись без слів зрозуміти.

- Я не відпущу тебе! - видав він рішуче. - У цього "принца" нічого не вийде!

Далі продовжувати розмову не було сенсу, та й ніяких сил не залишилося, тому, згадавши події вчорашнього дня, я швидко змінила тему.

- А що показав аналіз того порошку, який залишився від собачок? І взагалі, як таке може бути?

- Нічого не показав, – махнув рукою Сергій, розчарований тим, що я переключилася на інше.

- Як це? – щиро здивувалася.

- Прах це, - пояснив він насупившись. - Звичайний порох померлої тварини.

- Я не розумію, - продовжила я. - Як таке може бути?

- Для мене це теж загадка. Але я бачив на власні очі, як ці собачки розсипалися.

- Значить вони, і справді, з іншого світу... - промовила задумливо.

Стало страшно. Якщо повірити на все це, то існування інших незвіданих світів вже не вигадка? Тоді є інопланетяни?

– Коперфілд теж літав перед сотнями глядачів! – відрізав Сергій. - Це не привід вірити у всі ці нісенітниці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно