Читати книгу - "Поклик Ктулгу"

а друга: «Розповідь інспектора Джона Р. Леґрасса, Новий Орлеан (штат Луїзіана), вул. Бєнвілль-стрит, будинок 121, на зборах Американського археологічного товариства у 1908 році — з нотатками автора та коментарем проф. Вебба». Усі інші папери — найкоротші нотатки, деякі зі змістом дивних снів різних людей, деінде посилання із теософічних книжок та часописів (особливо з роботи У Скотт-Елліота «Атлантида та загибла Лемурія»), а решта приміток стосувалася давніх таємничих спільнот і загадкових культів із посиланням на сторінки таких відомих міфологічних та антропологічних джерел, як «Золота гілка» Фрезера і «Відьомський культ у Західній Європі» міс Мюррей. У більшості газетних вирізок ішлося про незвичні психічні хвороби та спалахи групового божевілля й манії навесні 1925 року.

У першій половині головного манускрипту описано доволі своєрідну історію. Як виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджелла завітав незнайомий темноволосий молодий неврастенік худорлявої статури. Із собою він приніс нещодавно виліплений, тому ще вологий барельєф. На візитній картці було зазначено: «Генрі Ентоні Вілкокс», і мій двоюрідний дід впізнав у гості молодшого представника однієї славетної родини, з якою був трохи знайомий. Було відомо, що цей юний нащадок останнім часом вивчав скульптуру в Художній школі в Род-Айленді та мешкав окремо в будинку Флер-де-Ліз поблизу інституту. Розвинений не за віком Вілкокс мав великий, хоча й доволі ексцентричний талант, із самого дитинства привертав до себе увагу чудернацькими історіями та дивними снами, що їх мав звичку переповідати. Юнак називав себе «психічно гіперчутливим», проте врівноважені мешканці давнього торговельного міста вважали його просто «дивакуватим». Ніколи не підтримував стосунків із людьми свого кола, тож врешті зник із поля зору світу, тепер був відомий лише серед нечисленної купки естетів з інших міст. Навіть Художній клуб Провіденса, який палко бажав зберегти власний консерватизм, уважав його безнадійним митцем.

Далі в манускрипті професора мовилося, що скульптор одразу ж поцікавився, чи не зможе відомий археолог допомогти йому розтлумачити ієрогліфи на цьому барельєфі. Гість висловлювався замріяно та пишномовно, що не викликало симпатії, бо здавалося розрахованим на ефект; тож мій дідусь доволі різко йому відповів, оскільки підозріла свіжість виробу не мала нічого спільного з археологією. Заперечення юного Вілкокса, які настільки вразили мого дідуся, що він після зустрічі записав їхню розмову дослівно, мали, як, напевно, і вся розмова, досить поетичний характер. Як дізнався пізніше, така манера спілкування була притаманна молодому скульпторові.

Він сказав:

— Насправді скульптуру тільки-но виліплено: я зробив її вчора вночі, уві сні, коли мандрував незвіданими містами. І ці сни старші за задумливий Tip, за споглядального Сфінкса, за оточений садами Вавилон.

І тут він почав свою незв’язну розповідь, яка одразу ж пробудила сплячу пам’ять та викликала гарячкову цікавість мого діда. Минулої ночі відчувалися невеличкі підземні поштовхи, найбільш значні у Новій Англії за останні кілька років; і уява Вілкокса дивним чином відреагувала на землетрус. Коли він ліг спати, йому наснився сон, який ніколи раніше не снився. Бачив величні циклопічні міста із велетенськими кам’яними глибами та монолітами, що сягали небес і сочилися зеленою липкою багнюкою та прихованим бридким жахом. Усі стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а звідкись знизу лунав голос, який взагалі на голос не скидався; відчуття хаосу, яке лише розвинута уява могла б прийняти за звук, проте юнак спромігся передати майже невимовний набір букв: «Ктулгу фгтаґн».

Ця вербальна нісенітниця стала ключем до спогадів, які водночас збудили та занепокоїли професора Енджелла. Він допитував скульптора із прискіпливістю науковця; майже із шаленою зосередженістю вивчав барельєф, над яким уві сні працював юнак у самій нічній сорочці, а прокинувся — здригнувся від збентеження та холоду. Як потому зазначив Вілкокс, мій дідусь докоряв поважному віку за ту повільність, із якою пізнав ієрогліфи та саме зображення. Більшість із його питань здалися гостю надзвичайно недоречними, особливо коли професор намагався поєднати молодого скульптора із дивними культами чи то об’єднаннями; Вілкокс усе ніяк не міг збагнути, чому професор наполегливо запевняв його, що мовчатиме в обмін на зізнання молодика, що він є членом якогось поширеного містичного чи то язичницького культу або спільноти. Коли ж таки професор Енджелл переконався, що скульптор взагалі не розуміє, про який культ чи криптографічні вчення йдеться, старий почав наполягати на тім, щоб гість у подальшому розповідав йому про всі свої сни. І благання професора дали плоди: після опису першої зустрічі в манускрипті йдеться про щоденні візити молодого скульптора, під час яких він розповідав приголомшливі епізоди власних снів, завжди обтяжені жахливими циклопічними пейзажами з темним камінням, що сочилося зеленою гниллю, із голосом, що лунав з-під землі, та розумом, що монотонно щось виголошував — загадковими органами чуття неодмінно сприймалося як тарабарщина. Найчастіше повторювалися слова, які можна передати літерами «Ктулгу» та «Р'лієг».

Двадцять третього березня, йшлося далі в манускрипті, Вілкокс не з’явився; коли професор навідався до квартири юнака, дізнався, що його охопила невідома лихоманка, тож його забрали до батьківського дому на Вотермен-стрит. Уночі він кричав, перебудив кількох митців у будинку і відтоді перебував у двох станах: безпам’ятства та марення. Мій дідусь одного разу зателефонував його батькам, тож відтоді прискіпливо стежив за станом хворого, час від часу телефонував до кабінету доктора Тобі на Тайєр-стрит, дізнавшись, що саме він і є сімейним лікарем Вілкокса. Гарячкова уява юнака, вочевидь, зосередилася на дивних речах; лікар часом здригався, коли розповідав про них. У його видіннях не тільки повторювалося те, що наснилося раніше, проте повсякчас згадувалося гігантське створіння «кілометри два заввишки», яке ходило навколо чи то незграбно рухалося. Жодного разу він повністю не описав цієї істоти, говорив лише якісь окремі гарячкові слова, які потім повторював доктор Тобі — вони переконали професора, що, напевно, це і є те невідоме чудовисько, яке юнак утілив у власній скульптурі «зі сну». Лікар також додав, що після згадки про цю істоту скульптора охоплювала млявість. Його температура, як не дивно, була не надто висока, проте, зважаючи на його загальний стан, ішлося радше про звичайну лихоманку чи то психічний розлад.

Другого квітня о третій дня від невідомої хвороби Вілкокса не лишилося ані сліду. Він сів у ліжку, надзвичайно здивувався, коли зрозумів, що опинився у батьків, не маючи жодного уявлення про те, що сталося уві сні чи то в реальності 22 березня. Три дні потому, коли лікарі визнали його здоровим, скульптор повернувся до власної квартири;