Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— А ти проти?

Вона присіла на край ліжка, ніжно погладжуючи грубувату шкіру чоловічих пальців з безліччю дрібних шрамів.

— Ні, Томе, я не проти твого рішення. Проте попереджаю, що деякий час тобі доведеться мене терпіти.

— Тобто? — примружився.

— Обвинувачення з мене знято. Ліама, його дядька Сіммонса та хірурга заарештували за хабар від Кетрін Блум. Моя совість чиста та виправдана. Попереду ще суди, але то такі дрібниці… Я беру відпустку, щоб доглядати за тобою вдома. А потім ми кудись поїдемо на відпочинок, як і планували.

— Я не знаю, коли зможу стати на ноги, Мел, — винувато відвернувся, бажаючи прибрати руку, але вона лише міцніше стиснула, не дозволяючи віддалитися.

— Ні, Томасе! Я забороняю закриватися в собі! Відтепер ніякого мовчання.

— Пощастило ж мені потрапити у таку халепу, — з усмішкою повернув до неї обличчя.

— Коханий, з тобою все буде добре…

— Та я не про це.

— А про що? — здивовано підвела брови.

— Пощастило ж одружитися з такою владною жінкою! Похворіти й постраждати не дає…

Мелісса щиро розсміялася, нахиляючись і кладучи голову Тому на груди. Він лагідно погладжував її волосся, радіючи, що саме вона зустрілася на життєвому шляху. Адже будь-яка інша жінка не зрозуміла б такого рішення — повернутися на небезпечну роботу, ще й після травми, яка ставить під сумніви можливість нормального існування.

Та він не забігав подумки далеко в майбутнє. Спочатку потрібно відновити рухливість, вилікуватися, заново пройти комісію, щоб визначити, чи придатний до роботи пожежником.

Але у першу чергу — їхній шлюб. Мусять обидвоє згадати про те, як бути не просто співмешканцями, а тими закоханими, якими були десять років тому.

— Як бути з переїздом, Мел? Тепер же доведеться відкласти це?

— Відкладемо, не страшно. Розпочати нове життя ніколи не пізно.

— А чи воно нам потрібне?

— Не розумію… — Мелісса вирівнялася й уважно поглянула на чоловіка.

— Чи варто нам відмовлятися від минулого? Залишати дім, в якому ми жили?

— Не знаю. Мені все там нагадує про те, що сталося. Я дивлюся на диван — і бачу іграшки Лізи, дивлюся на холодильник — і згадую наші з нею фото, які на ньому були. А двері в її кімнату я не відкривала всі ці роки… Не впевнена, що зможу стерти з пам'яті ці моменти. Буду кожного дня й далі мучити себе спогадами.

— Мені навпаки не хочеться цих спогадів позбуватися. Складно залишати те, що я вважаю своїм домом і життям.

Вони на хвилину замовкли, ніби душею зараз блукали у будинку, де промайнуло десять років, як один день. Дійсно, важко все в одну мить покинути й залишити. Важко буде й новий дім назвати «своїм», адже в ньому, наче на білому порожньому аркуші, не буде жодного слова та натяку з минулого, звичного й стабільного.

Нове життя — це не тільки нове житло, нове місто чи робота. Нове життя — це новий «ти», який повинен побудувати себе заново, після того, як доля зруйнувала тебе вщент…