Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

Робочий день, нарешті, завершився. Складаючи речі до шафки, Мелісса потопала у думках про сьогоднішній вечір. Навіть не помітила, як двері скрипнули й хтось зайшов до роздягальні. Здригнулася від несподіваного голосу за спиною:

— Докторе Фостер? — звернувся чоловік.

Озираючись, зустрілась поглядом із Ліамом Гріном — терапевтом, якого хотіла бачити зараз якнайменше.

— Докторе Грін, — втомлено кивнула, зачиняючи металічні дверцята, водночас знімаючи шпильку з волосся.

— З днем народження! — всміхаючись, підійшов ближче, простягаючи оксамитову коробочку.

Відкривши її, розсердилася:

— Браслет із білого золота? Чи не занадто коштовний подарунок, як для колеги? — не приховувала роздратування.

— Я так не вважаю. Ви чудова жінка, чому б не потішити гарним подарунком? Він вам пасуватиме. Лише подивіться, — хотів узяти за зап'ястя, але Мелісса висмикнула руку.

— Ліаме, залиште залицяння для когось іншого. Мені вони точно не потрібні, — повернула йому коробочку, але чоловік відмовився забирати. — Гаразд. Тоді я просто покладу це тут, добре? Забирайте або ні, байдуже.

Поклавши подарунок на лавку, спішно пішла до виходу, не соромлячись подібної поведінки. Після складної зміни її чекав ще й складний вечір, тому зараз вона бажала лише одного — залишитися на самоті на ті короткі десять хвилин дороги додому.

Працюючи анестезіологом-реаніматологом увесь час присвячувала роботі в клініці. Нічні чергування, екстрені виклики, багато складних пацієнтів — усе це віднімало і сили, і бажання всміхатися. А ще стосунки з чоловіком… Або точніше — цілковита їх відсутність.

Томас Фостер — пожежний, який у свої сорок років уже понад половину життя віддав на захист населення. Вона з ним бачиться годину ввечері та пів години вранці за сніданком. І ці зустрічі не сповнені ніжних слів, обіймів чи теплих бесід. Кожен займається власними справами, ігноруючи можливість хоча б швидкоплинного спілкування.

Сьогодні її тридцять п'ятий день народження. Сумна цифра та сумні здогадки, що на неї чекатиме вдома. Вірогідно, що нічого. Том, напевно, ще не повернувся з роботи, тому вона буде вимушена з'їсти «святковий шматок» замовленої піци та лягти спати.

***

Нічна Філадельфія завжди зачаровувала погляд, але зараз Мел втомлено дивилася крізь вікно таксі, помічаючи лише різноколірні неонові вогні, які миготіли яскравими фарбами, а згодом згасали так само швидко, як її настрій. Адже машина вже під'їжджала до передмістя, де був розташований їхній будинок. А додому зовсім не хотілося…

Десь у глибині душі вона таємно мріяла, що варто відчинити двері, як із темряви раптом вигукнуть друзі та родичі, а чоловік, усміхнений та щасливий, зустрічатиме її з лагідними обіймами. Навіть примруживши очі від такої думки, повільно прокрутила ключ. Але дива не сталося. Гнітюча тиша остаточно розізлила, змусивши жбурнути речі на диван у гостьовій.

Зайшовши до кухні, дістала з холодильника бляшанку пива, відкоркувала.

— З днем народження мене, — зробила крижаний ковток. — Бажаю собі змін у житті…

І, ще раз ковтнувши напою, почала йти до сходів на другий поверх, як почула шерехи біля дверей. Зупинилась. Насуплено подивилася на вхід. Томас зайшов у дім, увімкнув світло й одразу побачив Мел.

— Привіт, — похмуро промовив, проводячи долонею по ледь посивілому волоссю зі слідами сажі.

Він був досі у формі. На підлогу поставив сумку, в якій носив змінний одяг. Мел розуміла, що приїхав з виклику, не повертаючись до станції.

— Чому мовчиш? — запитав, проходячи коридором до неї.

— А що маю тобі сказати?

— Хоча б привітатися у відповідь, — зняв куртку, не зводячи очей з дружини.

— Привіт.

— Щось сталося?

— А мало було статися?

— Меліссо, що таке? Чому роздратована? Втомилася? — нахилився, щоб поцілувати її, але вона відвернула обличчя.

— Звісно, — буркнула, піднявшись на дві сходинки вище.

— І я теж, мила. Ходімо, чимось повечеряємо на честь твого свята, — легенько всміхнувся, крокуючи до кухні.

— «Чимось повечеряємо...» — передражнила Мел.

— Гаразд, не хочеш «чимось», то зачекай трохи. Я швидко прийму душ, і поїдемо до ресторану.

— Ти час бачив? Який ресторан?

— Тобі не вгодиш! — почав сердитися.

— А ти і не намагався! — крикнула, спускаючись до нього. — Що ти хоч раз зробив заради мене? Ти хоча б подарунок придбав? Дату згадав? Привітав, урешті-решт?

— Я зрозумів. Ти без настрою. Добре, я пішов спати.

— Звичайно! І так завжди. Дійсно, навіщо зі мною розмовляти, приділяти увагу коханій жінці? Або вже не коханій, Томасе?

— Мел, зупинись, поки ми не почали сваритися.

Присівши на сходинці, помітив скривлене обличчя дружини через те, що забруднить робочим одягом світлий килим, яким встелені сходи. Спершись ліктями в коліна, притиснув кулаки до підборіддя, мовчки дивлячись на жінку, яка знову почала скандал на порожньому місці.