Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

– Які плани на вечір? – запитує Андрій, а в мене наче гора з плечей впала, коли він порушив цю мовчазну напругу.

– Наче ніяких, – дивиться на мене Слава, очікуючи підтвердження.

Я не знаю, що відповісти, бо не розумію, як я маю себе поводити. Вчора він попросив залишитись у нього на ніч після вечірки, на додачу, сьогодні ми провели разом весь день. А що далі? Я маю повернутись до готелю, чи залишитись знову у цьому будинку? Хоча другий варіант мені ніхто не запропонував, та я все ж таки його розглядаю. 

– Мені, мабуть, треба повернутись у готель, – мямлю, а сама в цей час роздивляюсь дуже цікаву помідорку в салаті, аби тільки в очі їм не дивитись.

– І що ти там будеш робити? – запитує Андрій. – Мені подобається той готельчик, але погодься, в тому глухому селі нема чим зайнятись.

– Ти пропонуєш влаштувати вечірку? – запитую жартома і встаю, щоб прибрати зі столу.

Але насправді тікаю, від розмови, бо Слава ніяк не підтримує наш діалог, а я не можу і не хочу нав'язуватись йому. Якщо він сам не пропонує мені залишитись, то не має значення, про що ми з Андрієм домовимось.

– Насправді, мені вистачило і вчорашньої, тому є ідея провести вечір спокійніше. Треба подзвонити, – дістає телефон та виходить з кухні.

Збираю посуд зі столу і складаю його у мийку, але воду увімкнути не встигаю. Відчуваю тепло від оголеного торса, коли він стає позаду і кладе руки мені на плечі. Легкими рухами він масажує плечі, шию, та невагомо проводить пальцями по моїм рукам, від чого по тілу біжать мурашки. Одним рухом витягає олівець, яким я закріпила волосся на потилиці і воно розсипається по спині. Він відводить його у бік і я відчуваю тепле дихання біля скроні та поцілунки, що залишають розпечені сліди на моїй шиї. 

– Залишся зі мною, – доноситься пошепки, а я гадаю, чи не почулося мені. – Я знаю, що ти приїхала відпочити з друзями, та згоден відвезти вас куди захочеш, на будь-яку екскурсію, але коли ти не з ними, побудь зі мною, – говорить голосніше і заривається обличчям у волосся.

Починаю підозрювати, що в нього якийсь пунктик на моєму волоссі, бо він його постійно торкається, та норовить розпустити, коли я збираю його до купи. Та зараз я пропускаю це, бо від його слів мої губи розтягуються у такій усмішці, що м'язи на обличчі мимоволі починають боліти. Я не розповідала, що знайома з цими друзями лише на один день довше ніж з ним, щоб не розповідати інші деталі своєї спонтанної подорожі, тому в його очах я виглядаю, як дівчина, що має зробити вибір між друзями та новим знайомим. Та для мене цей вибір очевидний. Я обираю його. 

Намагаюсь хоч трохи приховати свою задоволену усмішку і розвертаюсь до нього обличчям. Він так близько і це неабияк збиває мене з думки. Замріяно торкаюсь подушечками пальців його шкіри,  і виводжу, зрозумілі тільки мені, візерунки. Опускаюсь рукою нижче до кубиків преса, які чомусь нагадують мені бруківку у парку біля дому. 

– Це означає "так"? – запитує і кладе мою долоню собі на щоку, прикриваючи від задоволення очі.

Повторюю рух іншою рукою, і ось тепер його обличчя у моїх руках. Встаю навшпиньки і цілую в губи, ніжно та повільно.

– Так, я залишусь з тобою, – шепочу, між поцілунками.

– Дякую, – відповідає з полегшенням, і поглиблює поцілунок.

Він притискає мене до столешні, і мені нема куди подітись, окрім як ще міцніше притиснутись до нього. А я і рада таким обставинам. 

– Ну от знову. Ні на хвилину вас не можна залишити, – до кухні повертається Андрій, про якого я вже встигла забути. – Тепер зрозуміло, чому ви так мало розмовляєте.

– Я починаю жалкувати, що іноді нам доводиться мешкати разом, – посміхаючись каже Слава і ховає обличчя у згині моєї шиї.

– Якби ти мешкав і тут окремо, то пролежав би усю відпустку на дивані, – незадоволено каже Андрій, все ще стоячи у дверях.

– Яка чудова ідея, – шепоче мені на вушко і ніжно покусує шию, від чого я плавлюсь, як той сир на гарячих бутербродах.

– Але вам пощастило, що я теж тут, – проходить на кухню і вмикає чайник. – Тому сьогодні у розважальній програмі чан з травами. Не дякуйте.

– Краще з ним не сперечатись, – каже Слава, швидко цілує мене і відпускає. – Принеси печиво з комори, а я поки посуд помию, – підштовхує мене у бік дверей по сусідству, де, скоріш за все, я і повинна роздобути смаколики.

Сьогодні наш водій Слава, і не дивлячись на всі хитрощі з боку Андрія, попереду сідаю саме я. Ні за які пряники та вмовляння, я не відмовлюсь від місця поруч зі Славою. Мені так подобається дивитись, як він легко та впевнено керує автівкою, що я навіть не соромлюсь відверто спостерігати за ним. На чому він мене і ловить, та я все одно не відводжу погляд, а лише ніжно посміхаюсь йому.

По дорозі заїжджаємо до готелю, щоб забрати Дашу, а я забігаю у свій номер і швидко закидаю в рюкзак найнеобхідніші речі.

До місця призначення дістаємось напрочуд швидко, порівняно з іншими нашими поїздками. Залишаємо автівку на паркуванні, а самі йдемо до дерев'яного будиночка, що розташований серед пахучих сосен та ялиночок. На задньому подвір'ї  веранда з видом на гори та сам чан, під яким потріскують дрова, а в середині плавають сушені травки та квіточки.

Ми з Дашею переодягаємось в купальники, а хлопці, як справжні джентльмени чаклують над тарілкою з фруктами та нарізають сир. Чую як відкорковується пляшка вина, але я точно знаю, що пити я не буду, бо гаряча ванна та вино разом, несумісні з моїм здоров'ям.

Повільно сідаю у гарячу воду, звикаючи до температури та все одно час від часу піднімаюсь по пояс на поверхню, щоб охолодитись. Навіть коли ми були в бані, я забігала до кабінки з парою лише на кілька хвилин, щоб моє серце зі своєю аритмією не встигло розігнатись, але тут так не вийде.

Коли до нас приєднуються хлопці, кидаю до рота виноградинку та притискаюсь до Слави. Поки Андрій розповідає чергову історію, а Даша сміється, я ганяю по воді квіти…