Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Він тицяє виделкою у сторону брата, а я замислююсь над словом відпустка, про яку вже чула сьогодні від Галини Володимирівни. Це тому, Слава останні дні не таксує. Не думала, що таксисти йдуть у відпустку в якийсь певний час.

- Якщо ви тут лише гостюєте, то де ж ви тоді живете? - а от тепер я точно нічого не розумію, і, мабуть, з їхнього боку виглядаю зовсім дурепою.

- Я починаю сумніватись, що ви взагалі розмовляєте, коли залишаєтесь наодинці, - сміється і виставляє вперед виделку, готовий захищатись від Слави, але той лише мовчки посміхається зі слів брата і продовжує жувати.

Моя ж виделка зависає у повітрі, поки чекаю на подальше роз’яснення від Андрія. 

- Ми обидва працюємо та мешкаємо у Львові, - продовжує Андрій та дивиться на брата, очікуючи, що той або зупинить, або продовжить його розповідь. - Але в різних квартирах, звичайно, - уточнює, коли розуміє, що Слава не збирається нічого казати.

- Про те, ким працює Слава в тебе, мабуть, можна не запитувати? - примружується, очікуючи на відповідь, але він вже розуміє, що я не впевнена.

Я хочу сказати “водій таксі”, але не роблю цього. Я була на стільки впевненою, що він  працює у таксі, що ніколи не уточнювала, чи це насправді так. Розгублено перевожу погляд з одного на іншого брата.

- Хірург, - говорить Слава, відволікшись від пережовування огірка, ніби робить мені підказку на екзамені.

- Кардіохірург, автор наукових статей, зареєстрував два патенти, надія всього хірургічного відділення центральної лікарні бла-бла-бла, - артистично тараторить Андрій. - Навіть коли ти щось кажеш, а це буває дуже рідко, то і цю інформацію треба за тобою уточнювати. - Незадоволено бурчить на брата Андрій, а я подумки його підтримую. Слава дійсно не дуже балакучий, як мінімум того, що стосується його.

Я навіть їсти перестала, слухаючи промову Андрія, але так і не знайшла слів, щоб прокоментувати її. Здається ми зі Славою дійсно не цікавимось життям один одного, поза межами нашого маленького всесвіту. Я намагаюсь заблокувати спогади про колишнього, та своє життя до нашого знайомства, бо коли ми разом, ніщо інше не має значення. Ми обидва розуміємо, що курортні романи не мають продовження, тому живемо одним днем. Лише тут і зараз.

- А ким ти працюєш? - запитую у Андрія, щоб продовжити розмову, хоча раніше вже дізналась про це в його брата.

- Программистом, - відповідає замешкавшись, а Слава в цей момент хмикає в сторону брата. Треба думати, це означає, що вони знову щось не договорюють. 

- Слава казав, що ти володієш курортним комплексом, якщо я не помиляюсь, - запитую обережно, і поглядаю на Славу, адже не знаю чи можна було про це згадувати.

- Я радий, що ви хоч мені кістки перемиваєте, а то зовсім не було б про що поговорити - сміється Андрій. - Курортне містечко - це хобі, - каже недбало. - Я вклався в нього коли були зайві гроші, та це не зовсім моя стихія. Я  приїжджаю сюди лише в зимовий період, коли тут повно народу, решту часу всім займається інший співвласник.

Як і у випадку зі Славою, я лише здивовано хмикаю і продовжую їсти. Поки що, мені вистачить тої інформації, яку я вже дізналась. Я і так почуваюсь ніяково, адже якось дражнилась зі Слави, що він крутить кермо цілими днями, сидячі у м'якому кріслі автівки, а виявляється, що він життя людям рятує.

Приміряю на Славу професію хірурга замість таксиста, і пазл його характеру починає потроху складатись. Він здебільшого мовчазний та зосереджений, та коли пощастить побачити його веселим та розслабленим, він наче інша людина. Іноді здається, що він стримує себе, аби зайвий раз не посміхнутись чи проявити трохи більше ніжності. 

Тільки чавкання і чутно, від цих двох. Кожен замислився про щось своє, а я навіть зайвих рухів не роблю, аби не нарватись на зворотній допит зі сторони Андрія. Я не приховую, що працюю офіціанткою у клубі, адже це така сама робота, як і будь-яка інша, і хтось має її виконувати. Але нічим значущим я не займаюсь, серця не лікую, та курортом не керую, тому вперше моя, тепер вже колишня, робота здається мені чимось несерйозним.