Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

І все ж таки, фантастика не мій жанр, черговий раз впевнююсь у цьому коли по телевізору показують першу частину Зоряних війн. Звісно, є деякі старенькі фільми, які мені до вподоби, наприклад П’ятий елемент, або Марсіанін, та це скоріше виняток з правила. У своїй більшості, не зважаючи на сюжет та акторський склад, космічні пригоди мене ніяк не надихають. Хоча, якщо обирати між фантастикою та жахами, то я скоріше віддам перевагу мавпам з лазерними мечами, ніж маніяку, що переслідує підлітків у нічному лісу. Моя стихія, це позитивні мелодрами, бо попри всі перипетії в житті героїв, на них обов’язково чекає щасливий кінець. Зараз у моєму житті повний хаос, і я гадки не маю, що буде завтра, а тим паче через тиждень або місяць, та як жертва хеппі ендів, намагаюсь вірити лише у краще.

Поки Слава коментує нереалістичне приземлення зорельота, ловлю момент коли його голова лежить на моїх колінах і торкаюсь волосся. Його зачіска трошки длинша, ніж я звикла бачити у Ярослава чи інших моїх знайомих, та мені це подобається. Запускаю руку у його шевелюру, пропускаючи крізь пальці сяючі, як в рекламі шампуню, пасма.

Слава повертається до мене із заплющеними очима, а широка усмішка розпливається на його обличчі, від задоволення. Ще декілька секунд, подушечками пальців, масажую йому голову і прибираю руку, через що він ображено надуває нижню губу, наче дитина, та незадоволено бурчить. 

- Ми можемо поїхати погуляти містом, зайти кудись  перекусити, - пропонує Слава, і тепер вже сам тягне довге пасмо мого волосся, що вибилось з пучка, швидкоруч закрученого, на потилиці. - У тебе відпустка, і вона має бути цікавою.

- Не обов’язково швендятись містом, щоб цікаво провести час, - схиляюсь, та цілую його.

Бачу іскру, що відбивається у його синіх очах, але не встигаю й пискнути, як я вже лежу спиною на дивані, а зверху наді мною нависає Слава. 

- Твоє бажання, для мене закон, - вимовляє мені у губи і цілує, а я так і не встигаю нічого відповісти.

Футболка, що була одягнена на мені, летить на підлогу, а його руки не поспішаючи, мігрують по моєму тілу. Відчуваю жар від долоні, що спускається до талії та скрикую, коли його рука жорстко стискає моє стегно. Його тіло наче розпечене каміння, тверде та гаряче, а напружені м’язи грають, під моїми долонями, коли проводжу ними по його спині. Обхоплюю його ногами, щоб притиснутись ще ближче до його тіла.  

- Розслабся, - шепоче мені на вухо, і його губи обпікаючи шию, розпеченою стежкою спускаються до грудей. 

Я не можу розслабитись, моє серце скаче галопом, а дихання збивається кожного разу, коли його пальці проскакують під мереживо бюстгальтера та ніжно пестять груди. Він дражнить мене і отримує від цього задоволення, в той час як у мене вже починає крутитися голова. Коли його рука пробирається під край трусиків, напруга внизу живота росте і я не маю сили більше стримувати її.

- Я заходжу, - кричить на порозі Андрій. - Хто не заховався, я не винен.

- Що ж це за прохідний двір, - жаліється сам собі Слава, і встає з дивану, щоб подати мені футболку.

Не можу не погодитись із ним, коли поспіхом натягую її на себе, і прикриваю голі ноги пледом. Руками пригладжую розтріпане волосся, та закусюю нижню губу, що все ще пече від поцілунків. На відміну від мене, Слава не одягається і мій погляд, мимоволі, ковзає по його тілу. 

У вітальню заходить життєрадісний Андрій, дивиться на нас, трохи пом’ятих, але задоволених, та хитро посміхається.

- Я приніс поїсти, поки він тебе голодом не заморив, - нахиляється та цілує мене у маківку. - Поки я накрию на стіл, біжи одінь на себе щось пристойне, - кидає погляд на плед, а мої щоки починають палати від розуміння того, як це виглядає.

Швиденько вдягаю штани Слави, які він мені виділив раніше, та поспішаю на кухню, поки не залишилася голодною через цих двох проглотів.

Проходжу коридором і зупиняюсь на порозі кухні, щоб насолодитись видовищем. Андрій дістає з мікрохвильовки велику тарілку з чимось дуже ароматним та  сервірує стіл, але мій погляд привертає зовсім не їжа, а Слава який в цей час нарізає овочі, все ще без футболки, від чого мої думки, знову несе не в той бік.

- Подобається? - запитує Андрій, спіймавши мене на гарячому.

- Дуже, - відповідаю й опираюсь на одвірок, схрестивши руки на грудях. - Готова дивитись на це кожного дня.

- Можна влаштувати. Але боюсь, що двох ти не потягнеш, - підморгує мені та сміється.

- Розмріявся, - каже Слава жартома, а його кулак приземляється на передпліччі брата.

Спантеличена жартом Андрія, стою на місці та лише, як риба, відкриваю та закриваю рот, не в змозі підібрати слова, щоб дати відсіч жартівнику. От, як на зло, гідна відповідь прийде через добу, коли про це всі давним давно забудуть. 

- До речі, чий це будинок? - намагаюсь змінити тему розмови. - Не те щоб це була моя справа, але мені цікаво.

Розумію, що питання звучить дивно, та воно мучить мене відколи ми приїхали сюди, після сніданку з їхніми батьками. До цієї хвилини, я думала, що це будинок Слави, але тепер, коли тут хазяйнує Андрій, я вже нічого не розумію.

- Я дивлюсь, ви не багато розмовляли з нашої останньої зустрічі, - сміється з мене та робить крок назад, ухиляючись від руки Слави, що намагався дати йому затріщину. - Досить мене бити! - звертається вже до брата.

- Сідай, - Слава вказує на стілець поруч із собою і накладає мені в тарілку салат власного приготування.

Слухняно сідаю за стіл і накладаю собі запеченої картоплі зі спільної тарілки, а коли розумію, що Слава не збирається відповідати на моє запитання, звертають до Андрія.

- І? - кажу коротко, та виразно дивлюсь на нього.

- Цей будинок, залишив нам дід Петро, - починає Андрій, і закидає до рота шмат м’яса. - Ще за життя, він просив, щоб ми не продавали його спадщину, тому ми залишили будинок, зробили невеличкий ремонт, та живемо тут коли приїжджаємо в гості до батьків, або у відпустку, як от Слава.