Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

— То ти й справді когось прирізав, хлопче? — мовила моя співрозмовниця і замислено подивилась у вікно. — То, може, це й добре…

Переборовши перший шок, я тихо, ледь підбираючи слова спитав:

— Ти вбачаєш щось добре у… смерті?

— У смерті — так, а от у вбивстві… Важко судити, та й взагалі, чи має людина право судити іншу за таке?

— То ж чому ти кажеш, що це добре?

Свята замислено вдарила пальцем по підборіддю. Як я встиг утямити, цей жест у неї міг означати що завгодно, але зараз я був впевнений — вона намагалася висловити якусь дуже метафоричну думку. Так вона найчастіше говорила про появу кицьки у своїх видіннях чи про містичне бажання її пана Ларса убити себе власним кинджалом.

— У кожної людини є своє покликання. — почала здалеку Свята. — Коли я тебе побачила, то зрозуміла, що у тебе воно якесь доленосне. Не дуже приємне, мабуть, але вкрай важливе для всесвіту у божественному розумінні… Ну, це неважливо.

Цікаво інше. Своє покликання майже ніхто так ніколи за життя і не знаходить. А одиниці, які все ж його знаходять, стають успішними і щасливими (у їх власному розумінні цих слів). У деяких покликання просте. Наприклад, займатися спортом і бути чемпіоном. У інших, складне — нести людям певні ідеї, що мусять зробити світ кращим, — нарешті дівчина підвела на мене очі. — А в тебе — вбивати людей. Можливо.

— Що ти таке кажеш? — здригнувся я.

— Правду. Твої сни — це твій несправджений потенціал. Ти ж бачиш дивні криваві сни?

Я не міг сперечатись — останнім часом такі неприємні видіння ставали дедалі частішими. Але звідки про них знала Свята?

— Вбивство — це жахливо! — відрізав я і відчув, як усередині все похололо. — Я тебе не розумію.

— От доки не розумієш, доти й будеш страждати через те, що зробив, — знизала плечима Свята.

— Я нічого не робив.

— Авжеж, а я королева Франції!

Свята відвернулася від мене, ніби наша розмова її більше не цікавила.

Я не міг собі знайти місця від хвилювання і незвичних, тривожних почуттів, що готові були ось-ось вилитись через край. Я боявся того, про що говорила Свята, я ненавидів себе за те, що втік із місця злочину, переживав за себе, за матір, навіть за самого паскудника Ігоря: чи його вже поховали? А може, його труп не знайшли ще й досі, і він гниє у чотирьох стінах та слугує святковим столом для хробаків.

Свята не мала права про це говорити… Вона не повинна була!

Я знову бачив кров на своїх руках… Мені стало моторошно.

Я скинув швидкість і з’їхав із дороги. Треба було зупинитись, перевести дух і прийти до тями.

Свята спостерігала за мною із певним співчуттям. Ніби точно знала, що зараз коїться у мене на серці.

— Звідки тобі відомо про все? — видихнув я, поклавши руки на кермо.

— Ти розмовляєш уві сні. І кричиш. І плачеш. Я все чула, хоча до кінця не знаю всі твої гріхи…

Я мовчав, перетравлюючи інформацію. То он хто мій найзліший ворог — я сам!

— Я не можу бути вбивцею, розумієш? — тихо промовив я. — Просто не маю права. Моя мати… Я зобов’язаний піклуватись про неї. Вона хвора, вона стільки зробила для мене… Якщо мене посадять… Ні, я не маю права! У мене є обов’язок.

— Зобов’язаний? Обов’язок? Які цікаві слова ти вживаєш… — Свята говорила холодно, її голос став суворим. На її місці нормальна людина почала б панікувати, злякалась би того, що поруч із нею сидить вбивця. Але ні, Святу Рудик таким не проймеш. Певно, навіть якби я тримав у руках ножа, вона все одно говорила б так само спокійно, як зараз:

— Ти нікому нічого не зобов’язаний. Ніхто, жоден хлопчик чи дівчинка, нічого, геть нічогісінько не винен своїм батькам. Ти розумієш?

Я мовчав.

— Змирися з цим, — продовжила Свята. — Якщо хтось тебе вдарить, ти повинен будеш вдарити його у відповідь?

— Начебто ні.

— Авжеж ні. Бо ж це нечемно. Гарні діти так не роблять. Чи не цьому тебе вчили у дитинстві?

Я промовчав.

— Тож логічно й протилежне: хтось зробив тобі добре — ти нічого не винен.

— Але ж то зовсім інші речі. Мати — вона дала життя.

— І ти дуже радий цьому життю, як я бачу, раз вчора сидів із пістолетом коло скроні?

Я не знав, що на це відповісти… То ж вона все бачила…

— Не переживай… Це важко — прийняти себе. І важко зрозуміти, до чого ведуть видіння — до того, ким ти є, чи до того, ким ти не можеш бути у жодному разі. — Свята торкнулась до моєї долоні, що наче в судомі вчепилася у кермо. — Ну що, Джоне, варто рухатись далі?

Оскільки ми намагалися бути непомітними, доводилося шукати об’їздні дороги. Кілька разів навігатор заводив нас на перекриті покинуті шляхи, тож до Судака ми дістались лише під вечір.

Я зупинив машину на порожньому автовокзалі. Лише кілька п’яничок, що тислися до зачиненого кіоску з горілкою, чіпсами та усіляким непотребом, були свідками нашого прибуття.

— У мене тут є друзі. Зупинимось у них. — повідомила Свята і вийшла з авто.

Я дістав із багажника наші пожитки. Мій рюкзак все ще був зі мною. Настрій одразу погіршився, коли я надибав його серед інших речей. Він, наче тавро на шкірі, не давав мені забути про те, що сталось…

Я одразу подумав, що міг би зателефонувати додому, дізнатись, як мати…

До того ж було б добре якимось чином взнати, чи пов’язали у міліції смерть Ігоря з моїм зникненням? Шансів,