Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

що хтось сторонній міг знати про мій зв’язок із тим карликом-наркоторговцем, майже не було. Я намагався бути дуже обережним, коли навідував Ігоря: завше обирав пізні години, стежив, аби бабусі на ганку чи цікаві сусіди ніколи не помічали мого відбуття, не лишав навіть відбитків. Пляшку алкоголю, що стала останнім гостинцем для проклятого карлика, разом із порожніми філіжанками я викинув у Дніпро тої ж ночі. Ніхто не мав здогадатись, що я винен у вбивстві.

Та й друзі, які дали мені адресу Ігоря, вже давно не зв’язувались ані з ним, ані зі мною, а може, навіть встигли покинути країну… Принаймні, так було написано на їхніх сторінках у соціальних мережах. Мої знайомі по інституту не відрізнялись великою любов’ю до вітчизни, тож при першій-ліпшій нагоді злиняли в Європу…

— Ти про що так замислився, кицику? — почув я насмішкуватий голос своєї супутниці.

— Кицик?

— Ага. Я ж Кицька. Будеш моїм кициком, — знову засміялась Свята і прийняла з моїх рук свою велику торбу із реліквією, через яку, по суті, ми з нею і опинилися тут, на нічній вулиці приморського містечка. — У мене, здається, було видіння.

— Знову?

Свята здавалась напрочуд веселою. Вона йшла попереду, ледь не підстрибуючи, незважаючи на те, що тримала у руці малинову торбу із скринькою і кинджалом у ній. Містечко дівчина знала непогано, тож я довірився їй і йшов трохи позаду. Її довгі ноги прикували до себе мої очі, і кожного разу, коли я вже хотів відвести погляд, аби роздивитися гарненькі паркани будиночків чи зелені кущі, що обвивали стіни будівель із цегли, прикрашеної морськими мушлями, коротка спідничка задиралася на якусь мить, наче нагадувала мені, куди варто дивитись.

— Знаєш, Ляля теж скептично ставиться до моїх пророцтв.

— Ну, хоч у чомусь ми з нею можемо знайти спільну мову, — посміхнувся я, згадуючи страшненьку подругу Святи.

— А знаєш, чого вона тобі так не подобається?

— Я не казав, що вона мені не до вподоби.

— Ти дуже голосно про це мовчав, — знову посміхнулась дівчина і порівнялась зі мною, аби бачити моє обличчя при розмові. — Проблема Лялі у її душі. У неї чоловіча душа і жіноче тіло. Вона не може ужитися сама із собою… Причому не може ужитися у прямому сенсі цих слів.

— Вона намагалась накласти на себе руки, — здогадався я.

— Еге ж бо. Так ми й познайомились із нею. Вона хотіла стрибнути із моста Патона у Дніпро. Не факт, що вона вбилася б, але немає сумнівів, що зробила б собі лихо.

— Ти її відмовила від того?

— Так. Я поверталась пішки після концерту…

— Пішки? — здивувався я.

— Ну, інколи буває таке. Хочеться походити по місту, коли ввечері воно прикрашене яскравими вогниками ліхтарів та неонових написів. До того ж, мене вела моя кицька. Вона вела мене туди, де я була потрібна… Із Лялею можуть знайти спільну мову лише лічені на пальцях люди… Мені пощастило — я маю на неї вплив.

Я замислився. Дивно, але зараз я відчув якусь схожість із Лялею. Мої проблеми були геть іншими, але Свята втрутилась у моє життя у найризикованіший, найнервовіший та найнебезпечніший момент… Може, у неї й справді є певний дар?

— То що там за видіння у тебе зараз було? — спитав я нарешті.

— Ну, то навіть і не видіння. Просто мені здалось, що я побачила на вокзалі кицьку. Вона сиділа коло ліхтаря і терлася об якийсь рекламний плакат.

— І що з того? Тут багато котів усяких.

Свята замовкла і з дивним виразом обличчя подивилася на мене, а потім знову посміхнулась:

— Та нащо ти мене слухаєш? Я ж лише блондинка, ще й дивакувата.

— Ну, із цим важко сперечатись, — підтримав я. — Але ж ми наче товариші по біді… Чи щось на кшталт того… Я маю з тобою рахуватись.

Раптом я зупинився. Переді мною майорів плакат, який хтось приклеїв до вуличного ліхтаря. На ньому була зображена наша BMW, а поруч яскраво червоними літерами було надруковано: «Допоможіть знайти автомобіль».

— Ого, — Свята, здається, теж побачила мою знахідку. — Як думаєш, чому це авто розшукують?

Я знизав плечима… Ми вкрали його у вусатого ковбоя… Він навряд чи став би таким чином шукати нас чи свою машину… Але ж хто тоді здогадався шукати машину в такий сумнівний і дивний спосіб? Зазвичай крадені авто розшукують тихо, через заяву у міліцію… Такий плакат — це щось дивне.

— А номер машини той самий? — розгублено перепитала Свята.

— Авжеж, — я почухав потилицю.

Жодних здогадок щодо автора цього оголошення у мене не було…

— Дивись, он іще, — Свята вказала рукою у напрямку дороги. — А он іще… Тут усе обклеєно плакатами…

Я зірвав той, що висів біля нас. Внизу великими чорними літерами був надрукований телефон. Склавши папірець у кілька разів, я поклав його у кишеню джинсів.

— Що будемо робити? — розгублено спитала дівчина.

— Здається, у нас не лишається нічого іншого, окрім як сховати авто десь подалі звідси…

Я вирішив, що спочатку маю довести Святу до будинку її знайомих, а вже тільки після того відвезу авто за місто і покину десь у заростях. Дівчина з цим погодилась.

На вулиці було темно. Ліхтарі слабко освітлювали асфальтовану дорогу і затишні маленькі будиночки. Вітер, що дмухав із моря, ніс солоний запах водоростей.

Свята йшла вулицею майже так само бадьоро, як і до того моменту, коли ми побачили плакат із авто. А от я тепер був напружений, наче високовольтний кабель — за кожним поворотом, на кожному перехресті нас могли чекати «колеги» вусатого ковбоя. І я був впевнений, якщо вони нас спіймають, то Свята, може, й виживе, а от я — навряд…

— Ми прийшли! — вигукнула дівчина.

Окинувши очима досить солідний двоповерховий будинок із