Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Він не знав, куди йде, не знав, що чекає на нього в майбутньому, його шлях був невідомим, як річка, що тече в невідомому напрямку. Але він йшов, крок за кроком, день за днем, рік за роком, він йшов, не зупиняючись, не озираючись, не зважаючи на біль та страждання. Він йшов, і з кожним кроком його душа ставала міцнішою, загартована випробуваннями та втратами, його дух був незламним, його воля - непохитною. Його розум - мудрішим, наповнений знаннями про світ та про себе, знаннями, що допомагали йому розуміти цей світ, знаходити в ньому своє місце. Його серце - відкритішим, здатним на співчуття та любов, незважаючи на біль та розчарування, незважаючи на те, що він втратив все, що йому було дорого. Він йшов, і світ відкривався перед ним, показуючи свої таємниці, свою красу, свою жорстокість, світ був для нього як відкрита книга, в якій він читав історію життя, історію людства. Він йшов, і вчився жити, вчився приймати цей світ таким, який він є, вчився знаходити в ньому своє місце, свою роль, свій шлях, шлях, що веде до світла, до добра, до гармонії.

Одного дня, мандруючи вздовж підніжжя скелястого хребта, де гострі скелі виглядали з-під землі, наче списи велетнів, що застигли в кам'яному мовчанні, Кер наткнувся на сліди людей. Сліди були свіжими, глибокими, залишеними важкими ногами, що впевнено ступали по землі, не боячись ні хижаків, ні негоди. Вони тяглися по землі, наче їх залишили не люди, а якісь велетні, що прийшли з невідомих країв, їхні сліди були величезними, наче сліди мамонтів. Кер з обережністю пішов за ними, приховуючись за деревами та скелями, його рухи були безшумними та граціозними, наче у лісової кішки, що вистежує свою здобич. Він давно не зустрічав людей, і його охоплювала суміш цікавості та тривоги. Цікавість до тих, хто залишив ці сліди, до їхнього життя, до їхньої культури, до їхніх звичаїв та традицій. І тривога перед невідомим, перед можливою небезпекою, що може чекати на нього в цьому новому місці, небезпекою, яку він не міг передбачити, небезпекою, від якої він не міг захиститися.

Незабаром він вийшов до великого поселення, розташованого в широкій долині, оточеній лісами та горами. Ліси шуміли зеленим листям, наче шепотіли йому слова вітання, гори піднімалися до неба синіми вершинами, наче намагалися доторкнутися до хмар, а в долині протікала річка, що блищала на сонці, наче срібна стрічка, що звивалася між зеленими луками. Це було плем'я Зубрів, відоме своєю силою та витривалістю, плем'я мисливців та воїнів, що не боялися ні диких звірів, ні ворогів, що жили в гармонії з природою, але й вміли захистити себе від її небезпек. Вони жили в просторих печерах, що чорніли отворами в скелях, наче пащі велетенських звірів, готових поглинути будь-кого, хто наважиться наблизитися, їхні темні отвори здавалися таємничими та зловісними. Навколо поселення паслися стада мамонтів та бізонів, велетенських тварин, що давали Зубрам їжу та одяг, їхні могутні тіла рухалися повільно, їхні голоси лунали в долині, наче грім. На галявинах сушилися шкури вбитих тварин, їх було так багато, що здавалося, ніби тут відбулася велика битва, їхній запах наповнював повітря, змішуючись з ароматом трав та димком багать. Воїни племені Зубрів були озброєні важкими дубинами та списами з кістяними наконечниками, їхні тіла прикрашали татуювання із зображеннями зубрів та інших сильних тварин, що символізували їхню силу та мужність, їхні м'язи були напружені, наче вони готові були до бою в будь-який момент.

Кер спостерігав за ними здалеку, ховаючись в густих заростях ліщини та шипшини, що росли на узліссі, наче звір, що боїться показати себе мисливцям. Він не наважувався підійти, його серце билося в грудях, наче пташка в клітці, його душа розривалася між цікавістю та страхом. Після трагедії, що сталася з його племенем, після втрати сім'ї та дому, він боявся людей, боявся їхньої реакції на його безсмертя, боявся, що його не зрозуміють, що його виженуть або навіть вб'ють, як чудовисько, як породження злих духів. Він знав, що його зовнішність - його вічна молодість, його незмінне обличчя, його швидка регенерація - може викликати в них страх та ненависть, що вони не зможуть прийняти його таким, яким він є.

Але його присутність не залишилася непоміченою. Один з мисливців Зубрів, що повертався з полювання, помітив Кера, його пильне око мисливця помітило рух в кущах, помітило блиск людських очей в тіні, наче блиск коштовного каменю в темряві. Він насторожився, підняв свій лук, натягнув тятиву, прицілився в тому напрямку, його руки були твердими та впевненими, його очі були холодними та зосередженими. Але потім він розгледів Кера - молодого чоловіка, худого та стомленого, в одязі з грубої шкіри, його обличчя видавалося добрим та мирним, його очі - сумними та втомленими. Він опустив лук, зрозумівши, що цей чоловік не становить загрози, і повідомив вождю про незнайомця, про того, хто ховається в кущах, наче звір.

Вождь племені Зубрів, могутній чоловік на ім'я Громовержець, вийшов назустріч Керу, його кроки були важкими та впевненими, його тіло випромінювало силу та владу. Він був справжнім велетнем, високим і широкоплечим, з м'язами, що грали під його засмаглою шкірою, наче живі істоти, його сила була видно неозброєним оком. Його голова була прикрашена віночком з пір'я орла, символу сили та волі, а на шиї висів амулет з зубів ведмедя, що захищав його від злих духів, від небезпек та хвороб. Він був озброєний важкою дубиною, виготовленою з стовбура молодого дуба, і дивився на Кера з підозрою, його брови були нахмурені, а губи стиснуті в тонку лінію, його обличчя виражало недовіру та настороженість. Він не довіряв чужинцям, особливо тим, хто ховався в кущах, наче злодій, наче він щось задумав, наче він прийшов з недобрими намірами.

— Хто ти такий і чого тобі треба? - спитав він громовим голосом, що прокотився над долиною, наче грім серед ясного неба, голосом, що змусив Кера здригнутися і підняти голову.

Кер зніяковів, його очі метнулися до вождя, а потім знову опустилися до землі. Він не знав, що відповісти, його розум шукав правильні слова, але вони ніби застрягли в його горлі, наче кістки. Він не хотів розкривати свою таємницю, таємницю свого безсмертя, таємницю, яка відрізняла його від інших людей, роблячи його чужим, небезпечним. Але й брехати не вмів, його душа була чиста, його серце було відкрите, він не хотів починати своє знайомство з цим племенем з обману, з брехні, що могла б зруйнувати довіру, що могла б принести лише біль та розчарування.