Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Ох, Богине, я ж переспала з ним! З тим, від кого тікала всі ці роки! А найжахливіше те, що сама йому це запропонувала, сама віддалася. Сама впустила його у свій простір. Сама. Сама... Усе сама. 

Умить виникнуло бажання помитися до скрипіння шкіри. 

Хутко підійнялася сходами та вибігла надвір. Стиснула кулаки, намагаючись стримати сльози.  

Небо затопило рожево-помаранчевими фарбами. Над головою защебетали ранні пташки. Я ступила на траву, і краплини роси охолодили мої пальці у відкритих босоніжках. 

Невже я так довго там просиділа? Ух, дурна голова, більше ні краплі в рот! 

— Де була? — вигулькнув з-за колони Андрій. Сонячне проміння не потрапляло у внутрішній дворик, який оточувався зі всіх сторін стінами академії, тому він відштовхнувся від колони та підійшов ближче. 

— З демоном ляси точила! — огризнулася. Його увага дратувала. 

Спробувала його обійти, але він вхопив мене за плечі та притиснув до колони. Криваві очі перемістилися з мого обличчя до грудей. Смикнулася, й він із шипучим звуком встромив нігті, що встигли видовжитись, у мою шкіру. 

— Відпусти, інакше пошкодуєш! 

— Маєш запальничку? — уїдливо посміхнувся упир і притулився носом до моєї шиї. 

Татуювання запекло. Він торкнувся до нього оголеними іклами та знову зашипів, розуміючи, що ніякої запальнички у мене не було й зараз я безсила. Повністю у його владі. 

— Я хочу тебе, січеш? — сказав він. 

— А я тебе ні! Ти мені огидний, січеш? 

Згадала про багаття та заплющила очі, сподіваючись, що воно досі там тліло. Потягнулася подумки до нього, втягнула носом горючий запах, почула потріскування сухих гілок, які пожирав вогонь, і важко видихнула. Уявила, як шматочок полум’я від’єднався від решти, як пронісся над академією крихітною кулькою та врізався в упиря. 

У цей момент його відкинуло від мене, а на моїй спині розрісся болючий опік. 

Спрацювало! 

Поранивши цього придурка, я поранила й себе, завдяки клятій забороні Богині. Увесь біль, який відчував Андрій, вертався мені з подвійною силою. На очах виступили сльози.  

Зігнувшись, я посунулася до дверей академії, але упир очухався раніше, майже загоїв свою рану та заступив мені шлях. Він кинувся на мене. Я смикнулася ліворуч, оминула колону, в яку заледве не врізалася носом, і пошкутильгала до підвалу, з якого прийшла. 

Як там казала Ясміна Володимирівна: «Демони не ті, хто легко відмовляється від свого». Сподіваюся, це справді так, і Молох урятує свою... власність. 

Не встигла я доторкнутися до пошарпаної ручки підвальних дверей, як Андрій перехопив мене, і я повалилася на траву. Навалився зверху та притиснув мої руки у мене над головою. 

— Пусти! — закричала зірваним голосом. 

Упир змахнув рукою та вдарив мене по щоці, від чого мої зуби зімкнулися на язику. Відчула метал у роті та зажмурилась. З характерним звуком він вишкірив ікла й нагнувся, щоб встромити їх у мене, сколихнувши поряд повітря. 

Здригнулася та заверещала, коли щось тепле та в’язке затопило мою шкіру. Тягуча рідина затекла до розтуленого роту, пробралася в ніздрі, не даючи вдихнути або видихнути.  

З важкістю розплющила очі, що миттєво полізли на лоб. Неприродно довгі нігті Давида вчепилися в горлянку упиря. Його кров не припиняла сочитися на мене, і я поспішила скинути Андрія зі свого тіла. Штовхнула його в груди долонями, що тепер були вільні, та відповзла.  

Розідрана шкіра Андрія намагалася зростися, проте Давид не давав їй цього зробити. Він зарився пальцями у світле волосся упиря та потягнув. Від звуку, з яким той відривав його голову, та з яким холоднокровним виразом це робив, унизу мого живота занило від нудоти.  

Я відвернула голову та міцно заплющила очі, стискаючи в кулаку свою футболку. Почала схлипувати, аби заглушити огидний звук. Прийшла до тями лише почувши плескіт води. Не відчула під ногами опори й смикнулася. 

— Я тут, заспокойся, — тихо промовив Давид, і крізь пелену зі сліз я побачила його обличчя з дрібними краплями крові. — Уже все добре. 

Він опустив мене ногами на слизьку плитку у спільній душовій. Я вчепилася в його плечі, досі не розуміючи, що сталося. Мозок відмовлявся сприймати усе побачене як реальність. Може, це сон? Скажіть, що я сплю! 

— Він живий? — прогугніла я.  

Давид зчепив зуби, і на його вилицях виникли жовна. Зараз мій страх мав би знову нагадати про себе, однак якби демон хотів мені нашкодити, то зробив би це раніше. А не рятував та волік сюди, щоб напевно змити з мого тіла кров. 

На підтвердження моїх думок, Давид потягнув доверху поділ моєї футболки, що прилипла до шкіри. Змусив мене підійняти руки, скинув її через голову та жбурнув кудись собі за спину.  

Я не прикрила груди, не знітилася від його почорнілого погляду, в якому тепер чітко вгадувалися очі Молоха. А який у цьому сенс? Він уже бачив мене без одягу.  

Соски настовбурчилися від холоду. Я зробила два кроки назад, підступивши під гарячий душ. Закинула голову, підставила обличчя воді, що поєдналася з моїми сльозами та кров’ю. Вона миттю забарвилася в червоний та струмками оповила моє тіло. 

Поряд почувся важкий видих, і до мене притулився Давид. Він обхопив долонями мою талію, притиснувши до себе сильніше. На диво, у його обіймах мені було спокійно. Я почувалася захищеною.  

Або ж, переживши той жах, на страх у мене просто не залишилося сил.  

Долоні Давида почали розтирати мою крижану шкіру, що навіть під окропом не хотіла зігріватися. Він обережно пройшовся пальцями по опіку, що почав гоїтись, і мої коліна затремтіли, а клубок ненависті до нього, як до Молоха, поступово розплутувався. Не до кінця. Лише в цю мить. Неважливо, що буде після. Лише в цю... мить. 

Закралася думка, що він знову вдався до якихось чар. А яке може бути пояснення моїй раптовій симпатії до нього?