Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

У дворику академії розпалили багаття, навколо якого танцювали та вигукували хвалебні оди нашій Богині. Серед усміхненої нечисті помітила Софію та її хлопця-садиста. Тепер завжди називатиму його саме так. 

Я не приєднувалася до них, адже за годину мала замінити русалку, що «розважала» демона у підвалі. Той один ковточок міцного вина, що я зробила, вже й так достатньо вдарив у голову. 

Похитуючись і хихикаючи від споглядання серйозних морд, що на картинах, які прикрашали пошматовані де-не-де вогнем стіни, я дісталася до кімнати. Насилу розв’язала туго затягнутий корсет і полегшено видихнула. Переодягнулась у спортивні штани та футболку, яку поцупила з гардероба брата, й неспішно почапала в підвал.  

Пройшла крізь внутрішній дворик, оминула могутні потріскані колони, обвиті ліанами, та потягнула на себе ручку важких підвальних дверей. Ледве не вдарилась у них чолом, коли назустріч мені вибігла захекана русалка. 

— Чого так довго? 

На її запитання я знизала плечима та ступила на верхню сходинку. Русалка доторкнулася до мого передпліччя. 

— Я встигаю? Гулянка ще не закінчилася? — Було темно, проте я помітила, як її зіниці витягнулися мов у кішки. 

Я загальмовано кивнула, і нехай розуміє, як хоче. Язик у роті відчувався шматком гуми, а думки переплутувалися неначе мої дротові навушники у кишені. Відмахнувшись від набридливої істоти, чиї запитання здавалися мені дзижчанням комахи, посунулася вниз по сходах. Прямувала на світло єдиного смолоскипа. Двері за спиною глухо брязнули.  

Протерла очі, проте легка пелена нікуди не зникла. Крізь це помутніння все ж роздивилася нанесений на цементі сигіл, а всередині нього рогатого демона, що для мене виглядав червоною плямою. Я підійшла ближче й присіла навпроти нього, схрестивши ноги.  

— Тобі відомо про демона, на ім’я Молох? — пролепетала я, схиливши чавунну голову набік. Раптово забажалося пити. 

Очі звикли до напівтемряви і я побачила, як бридкі почорнілі губи демона скривилися. 

— Не хочеш говорити? — я хмикнула, борючись із нападом гикавки. Голова все хилилася й хилилася до землі. Дала собі ляпаса, і цей звук відлунням пронісся підвалом. 

Не спати, маленьке п’яне стерво! Не спати! 

Злилася на свій нікчемний організм. Навіть від одного запаху алкоголю мої ноги починали підкошуватися. Навіщо взагалі пила? Думала таким чином трохи розслаблюсь і перестану зневажати себе за слабкість та страх перед скупченням нечисті. Скільки б я не вдавала байдужість, вона не селилася в моєму серці насправді. 

— Звісно, ти його не знаєш, — я махнула на демона рукою, ховаючи хитру посмішку. Змусила свої заіржавілі шестерні працювати у посиленому режимі та знову сказала: — Ти лише дрібний демон, підкорюєшся такому ж дрібному демону, а той іншому і... — гикнула, — так далі. Таким, як ти, до верхівки, як до неба рачки.  

— Я знаю Молоха, дурне дівчисько! — рикнув демон і вгатив лапою по землі. Сигіл спалахнув яскравим світлом, явно завдаючи йому болю, зважаючи на перекошену пику. 

Я коротко посміхнулася, вдоволена тим, що вдалося зачепити цю потвору. 

— Скажи ще, що ви з ним за одним столом сиділи та душі ділили! — не припиняла насміхатися. — Ти знаєш його вподобання? Де та як він любить проводити час на Землі? Як карає тих, кому вдалося втекти з його могутніх лап? Ні, не знаєш? Отож-бо й воно! 

— Ще нікому не вдалося втекти. — Несподівано демон засміявся, від чого земля піді мною затремтіла. 

— Я втекла! — прикрикнула, відчуваючи, як алкоголь вивітрювався, а образ демона у моїх очах набував чіткості. 

— То це ти та відьма, про яку гуде все пекло? — потвора не припиняла реготати, дивлячись на мене зверху вниз. — З-під носа Молоха викрали його найцінніший скарб, через який він відмовляється повертатися назад, — перекривив демон чийсь писклявий голос і набув усієї серйозності. — Так йому й треба! Вискочка! Через нього ми програли важливу війну, бо йому, бачте, нудно нам допомагати. Називав нас мізерними блохами, які жадають сили та влади. Легко таке казати, сидячи на троні! Ось що я тобі скажу, лялю, — вишкірився демон, — якщо у тебе виникне бажання викликати цього покидька та щось вимагати — не раджу.  

Я підвелася на ноги, обтрушуючи із дупи пилюку.  

— Я запам’ятаю. 

Чорні очі демона метнулися над моєю головою. На мить, здалося, що у них спалахнула недовіра, яка згодом переросла у неприхований жах. Мою спину пронизало сотнею голок, коли відчула холодний вітер від відчинених підвальних дверей, що огорнув мої оголені руки. Я не рухалася, з побоюванням спостерігаючи, як губи демона навпроти розтягувалися в посмішці, доки очі транслювали: «Тікай і не озирайся». 

Не послухалася його німого прохання, повільно розвернула голову назад та підвела погляд на цілком розслаблене обличчя Давида. 

У горлі застряг крик. Я облизала пересохлі губи та зробила крок до нього. Точніше, до виходу, який він загороджував. 

Тіло трусило від усвідомлення того, що Давид справді може бути Молохом. Більше не залишалося ніяких сумнівів — реакція демона не виглядала, як удавання. Я на цих удаваннях зналася, можна сказати майже стала експертом у брехні. 

Зберігаючи спокій, обійшла... Давида та ступила на нижню сходинку. 

— Не запитаєш, що я тут роблю? — його голос... цей голос, що тепер видавався геть іншим, аніж на початку нашого знайомства, обдав моє тіло жаром.  

— Напевно, прийшов мене замінити? — напівзапитально відказала та вичавила із себе усмішку, вхопившись за стіну. Кожен м’яз на моєму обличчі затремтів. 

Давид всунув руки у кишені, кивнув та криво посміхнувся, ніби знав, що моє припущення хибне. Кожен із нас усе зрозумів, але продовжував удавати протилежне, аби гра продовжувалася.  

Усвідомивши, що він справді зі мною забавлявся, страх відступив, залишаючись злегка тліти на самому дні моєї душі. Гнів тепер керував тілом і бажання помститися за ті безсонні ночі, коли я думала він явиться за мною та братом, щоб вирвати наші хребти. За постійні побоювання вийти з дому. За зламане життя, емоційну нестабільність і ненависть Артура. Чомусь у його очах саме я винна...