Читати книгу - "(не) згоріти вщент, Мелорі Бронд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мелані
Як же мене дістав цей блазень Діма, ні сил, ні терпіння мені не вистачає. Так хотілося, щоб швидше одужав їхній викладач і я нарешті видихнула полегшено. Після того, як Алекс поклав його на місце, Діма відкрито не огризався, але і не полишив спроб мені дошкулити. Дозволяв собі серед пари, не виходячи відповісти на дзвінок, то стільчиком голосно грюкне, або раптом надто емоційно починає обговорювати щось з одногрупниками.
— Ще трохи, Мел, потерпи, ти зможеш, а там і до канікул зимових рукою подати, - заспокоювала я себе кожного разу, коли сльози наверталися на очі.
Нам з Віталіною додаткові гроші не завадять. Тай свята наближаються, а вона так хотіла новий телефон. Зібравши всю силу в кулак, я кожного разу продовжувала пари, незважаючи на вибрики Діми.
З Алексом ми не бачилися наодинці, тільки на парах. Кожного разу відводила свій погляд від його очей, щоб не зірватися і не розчинитися в його безодні. Бачити Алекса і не доторкнутися до його губ, хоч на хвилинку, протягом двох тижнів, це справжнє катування. Я так сумую за ним, серце рветься до нього і розриває мене на шматки.
— Мелані, завтра неділя і в нас відбудеться змагання між двох університетів. Ти підеш? - вивела мене з роздумів сестра.
— Ще не знаю, думала відпочити, я чула краєм вуха, як колеги обговорювали, але не вникала в саму суть. З дитинства не люблю футбол.
— Ти що, це така подія для універу. Там хлопці з твоєї старшої групи будуть грати. Мел, ти що, не підеш їх підтримати?
— Добре, вговорила. Завтра піду з тобою.
На гру прийшло багато студентів і не тільки.
— Мел, я піду до Ритки, ти не проти, якщо я тебе залишу?
— Ні, все гаразд, я тоді пошукаю своїх колег.
А сама пішла на пошуки, Алекса з командою. Так захотілося його побачити і побажати легкої перемоги.
Побачивши, як його одногрупниця цілує, в моє серце ніби встромили одночасно кілька ножів. Я сказала кілька слів підтримки і швидко вийшла Дивитися гру пропало бажання, вирішила прогулятися.
Я сама його відштовхнула, але чому так боляче, бачити, як твою кохану людину хтось інший цілує. Ну ось, Мел, ти сама собі зізналася в тому, чого найбільше боялася. Від себе і своїх почуттів не втечеш.
Прогулюючись між вулиць в своїх роздумах, я не помітила як дійшла до парку з озером, в якому плавали граційно, двоє білих лебедів. Я зупинилася і декілька хвилин милувалася на їхній танець.
Вони так трепетно торкалися один одного, сплітаючись довгими витонченими шиями в неймовірному лебединому танці. Їхня велич і грація зачаровувала і захоплювала своєю неймовірною красою.
Дідусь, що стояв неподалік від мене, голосно закашлявшись зігнувся.
— Вам погано, допомога потрібна?
Підійшовши ближче до нього поцікавилася я. Він випрямив спину, з теплотою в очах поглянув на мене.
— Ні дочко, все гаразд, так інколи буває, коли я перехвилююся. Сьогодні п'ять років, як моя дружина Валя, померла. Вона часто любила зі мною ходити сюди і довго милуватися лебедями. Завжди казала, благородніших і відданих птахів, як лебеді, немає. Людям не завадило б повчитися в них, щоб зроблений одного разу вибір, був на все життя.
— Мені шкода, ви напевно її сильно кохали?
— Кохав, дочко і досі кохаю. Єдине, про що шкодую, що свого часу, втратив наш час з нею на непотрібні непорозуміння. Валя, була на шість років старша за мене. Як тільки її побачив зрозумів, що моя, на все життя, інша мені не потрібна. Вона довго пручалася, не сприймала мої почуття всерйоз. Але я був терплячим і наполегливим. Незважаючи на різні обставини, ми через чотири роки одружилися. Разом в шлюбі прожили сорок сім щасливих років.
Він з таким трепетом розказував про дружину, що я аж заслухалася.
— Вибач, дочко, щось я забалакався, тобі мабуть не цікаво слухати мою балаканину.
— Що ви, навпаки, навіть дуже цікаво. Зараз мало таких людей, які можуть ось так як ви, своє кохання пронести на все життя, незважаючи на обставини, не втратити.
— Я тобі так скажу дочко, якщо кохаєш, відпусти все і насолоджуйся кожною хвилиною проведеною з коханим. Не витрачай час на роздуми, доля сама зведе вас рано чи пізно.
Найбільша наша проблема, це ми самі. Ми заганяємо себе завжди в якісь рамки, які нікому, по суті, не потрібні.
— Дякую вам, за такі мудрі слова. Може вам допомогти додому добратися?
— Ну, що ти дочко! За мною зараз під’їде онук, він завжди так робить, привозить а потім забирає. Я тут частий гість, це єдине місце, яке зігріває і водночас лікує моє хворе серце. А ось і він. Бувай дочко!
— Бережіть себе!
Він пішов неквапною ходою. До нього підійшов онук, обережно взяв під руку допомагаючи йому іти.
Я ще декілька хвилин стояла аналізуючи слова дідуся. Мабуть, я занадто суворо ставлюсь до наших стосунків. Так хочеться простого людського щастя, бути коханою і кохати. Можливо, слід дати шанс нашим стосункам, а час покаже, що і як.
Ще раз поглянула на лебедів, які мило воркували. Викликала таксі і поїхала додому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «(не) згоріти вщент, Мелорі Бронд», після закриття браузера.