Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валю, мила моя дівчинко, чого ти? Запевняю тебе, я не хотів аби ти так сприйняла моє питання. Я просто хвилююся за тебе і не хочу, аби ти замикалась в собі. Погодься, мені варто знати що тебе хвилює, чим живеш, бо інакше як я зможу розрадити тебе, коли ти сумуєш, допомогти? Однак якщо ти проти, то я не буду втручатися, лізти тобі в душу, але обіцяй, якщо буде геть кепсько, ти скажеш мені тоді ми разом спробуємо знайти вихід. Домовились? – відчуваю, що в цьому пориві Стас щирий, тому погоджуюсь.

– Добре, домовились! – дивлюся в його оксамитові карі очі. Ну чому, ну чому він мене так бентежить? Так прикро. Злюся на себе, на Стаса. 

– Хвилинку, зажди, – у кишені Станіслава пілікає телефон, але він, навіть не глянувши, відбиває дзвінок. Очевидно за звуком мелодії знає хто й немає бажання відповідати. – Ходімо, моя дівчинко, додому. Ти змерзла?

– Трохи є, – зізнаюся, зрозумівши, що й справді відчуваю холод і не тільки від емоцій, а й від прохолодної ночі. Стас знімає піджак, накидає мені на плечі, загортає в обійми, цілує в лоб. 

– Йдемо, тобі треба зігрітися, –  ми прямуємо до під'їзду. Станіслав відчиняє переді мною двері, викликає ліфт… Все, як в тумані. Нарешті ми у квартирі. – Валю, хочеш я заварю тобі чаю? 

– Хочу! Якщо можна… фруктовий, будь ласка, – присідаю на крісло. 

– Звичайно, хвилинку, – Стас миє руки, дістає з полиці заварник, два горнятка, засипає фруктовий чай в прозору скляну колбу. А я сиджу все ще у його піджаку, спостерігаю, як кип’яток з кавомашини заповнює заварник до верху, а ягідки та шматки фруктів спливають догори, кружляють в окропі, забарвлюючи прозору гарячу воду в бордово-червоний відтінок…

Поки готується мій вітамінний ароматний напій, я мовчки сиджу в задумі, окутана запахом Станіслава, що залишився на його піджаку. Його свіжий, чистий, чуттєвий парфум заворожує поєднанням  цитрусових, лабдануму, сандалу та кедра, а мускусний відтінок робить його ідеальним. Уявляю, що я в обіймах Станіслава, і мені так добре в цю мить – зачарована, мрійлива фантазерка…

– Ось твій чай, він тебе швидко зігріє, пригощайся, – до моїх вух доноситься оксамитовий баритон, виринаю з задуми. Стас, привітно посміхаючись, ставить переді мною мене горнятко ароматного чаю, сам всідається навпроти зі своїм. 

– Дуже дякую!  – це все, що в цей момент я готова йому сказати. Між нами вже за звичкою мовчазне ніяковіння. Смакую чай, який і справді мене зігріває. 

– Валю, нам треба поговорити. У мене є важливі новини по твоїй справі. Ти готова почути їх зараз, поки п'ємо чай, чи відкладемо цю розмову на завтра? – обличчя Станіслава зосереджене на мені, серйозне.

– Звичайно ж, я хочу почути все вже зараз, бо інакше буду мучитися в здогадках та не засну до ранку. Кажи вже, – застигаю в нетерпінні, прискіпливо вдивляючись в обличчя Стаса. Він кладе свою руку поверх моєї долоні. Ніжний дотик, тепло. Так бентежно.

– Розумію, не буду томити, все добре. Не вдаватимуся в деталі та юридичну термінологію. Скажу коротко: вдалося все залагодити без суду на рівні органів опіки та піклування. Спеціальна комісія встановила порушення твоїх прав та неналежне виконання своїх обов'язків  твоїми піклувальниками, і це стало причиною позбавлення їх права піклування. Судового позову з їх боку не буде. Про наслідки їм популярно пояснили. Довелося відвідати їх рідне місто, відкрились цікаві факти з їх минулого. Крім того, на фірмі твоїх батьків вже почався аудит. Чомусь мені здається, що там буде виявлено ряд порушень, і хтось понесе серйозну відповідальність за розбазарювання коштів та ще багато моментів. Як результат, буде змінено керівництво, винних притягнуть до відповідальності, заморозять їхні рахунки… Одним словом тривалий судовий процес ще попереду. Ти рада? – Станіслав говорить так натхненно. Відразу видно, що він любить, коли відновлюється справедливість, і він дотичний до того процесу. 

– Звичайно ж, я рада! Стасе, я навіть більше скажу тобі, я неймовірно щаслива. Я так тобі вдячна! Значить у мене тепер будуть кошти, щоб розрахуватись з тобою за все це? – не можу опанувати себе, голова йде обертом від емоцій, а Станіслав здається навіть злиться: 

– Валю, я прошу тебе, не починай знову. Ти мені нічого не винна. Я взявся за твою справу тому, що люблю, аби торжествувала  справедливість, а також в пам’ять про твоїх батьків і, зрозуміло, через твої неймовірно красиві волошкові очі, – на обличчі мого неперевершеного крутого адвоката малюється така привітна чарівна посмішка, що я більше не можу з ним сперечатись.

– Добре, нехай буде по-твоєму. Тоді я твоя боржниця. І якщо колись в житті так станеться, що я зможу бути тобі чимось корисною, потрібною, то ти завжди можеш розраховувати на мене, пам'ятай. Домовились? – не знаю, як сприймає Станіслав це зізнання, але для мене це не прості слова, вони зі змістом. А Стас лишень посміхається:

– Отут ти дещо ризикуєш, дівчинко. Ти ж не знаєш, що я можу забажати від тебе. А можливо це буде поцілунок, скажімо на брудершафт.