Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Нічого особливого. Я завтра їду в гості до Віталія, на дачу, і ми просто уточнювали годину, коли він за мною заїде. Ось і все. Надіюсь, ти отримав вичерпну відповідь? – сама не розумію чому я така колюча сьогодні зі Станіславом. 

– Ну чого ти, Валю? Я ж лише поцікавився про що ви так зосереджено розмовляли, що ти досі вся цим поглинута, думками десь далеко, не тут, – слова Стаса звучать хоч і строго, але я вловлюю в його голосі ледь відчутну нотку ніяковіння. Здається йому незручно, однак цей момент чомусь не зупиняє його, хоча за всіма правилами етикету – мав би. Очевидно Маєвському вже надто кортить дізнатися суть моєї розмови з Віталіком. Не розумію звідки у нього таке неймовірне зацікавлення до даної ситуації. Що це з його боку? Звичайна турбота чи контроль?

Та попри моє нерозуміння дивної поведінки Станіслава, я вирішую якось згладити цей момент, але чомусь не виходить. Я все ще залишаюся колючкою.

– Я розумію, можливо у тебе поганий настрій, бо щось пішло не за планом, не склалося, але ж це не означає, що ти маєш право контролювати мої розмови з Віталіком. Це вже точно виходить за будь-які рамки піклування. Не треба так ретельно наглядати за мною. Я усвідомлюю, що ти вважаєш мене малявкою, не здатною на дорослі вчинки, але запевняю тебе: свою плачевну ситуацію я, як ніхто, відчуваю. Тому не буду поводитись так, аби створювати собі додаткові проблеми. Будь певен, – випалила все це на одному подиху. Стою в очікуванні чергової виховної тиради, але нічого не відбувається. Станіслав дивиться на мене серйозним поглядом і мовчить. Напевне переварює мої слова. Ще не вирішив, як реагувати на мої зауваження та шпильки.

Помічаю, як лід на його строгому красивому обличчі поволі тане, погляд змінюється, стає  привітним, добрим аж занадто.

– Пробач, Валю! Я не хотів так зачепити тебе за живе. Я просто турбуюся про твою безпеку. – Стас запинається, але відразу, опанувавши себе, продовжує: – Дівчинко, люба, я хочу аби ти зрозуміла: я не маю наміру встановлювати тотальний контроль над твоїм життям. Ти вже доросла, але прошу, просто будь обачна, аналізуй і не роби необдуманих вчинків та поспішних висновків, зачекай. Не завжди реальна картина така, як здається на перший погляд. Бувають обставини, коли справжню причину своїх вчинків не відразу можна відкрито афішувати заради справи. А з часом життя все розставить на свої місця, і тоді ти зрозумієш хто є хто, побачиш. Це важливо!

Дивно, але попри мої гострі слова помічаю, що напруга в погляді, голосі Станіслава зникає, навіть тон змінюється. Очевидно він зрозумів, що дещо перегинає  палку, безпідставно. 

Напевне тому Станіслав робить крок мені назустріч, підступає впритул,  обіймає мене за плечі, тулить до себе, нахиляється та цілує в скроню. Цей незвичний, якийсь незрозумілий  його порив вибиває  мене з колії. А ті його дивні слова про те, що не завжди реальна картинка така, як виглядає. До чого він хилить?

Завмираю в тих обіймах. Відчуваю тепло його тіла, часте пришвидшене дихання, важкий видих. Що взагалі відбувається? Хто пояснить мені таку чудернацьку, не властиву Станіславові Маєвському, загадкову та незрозумілу, нелогічну поведінку. Що йому насправді потрібно від мене? Що це? Чому Стас так поводиться?

Поки я розмірковую над цим сканвордом, Станіслав обережно все ще затискає мене в обіймах. Я така схвильована, що навіть не пручаюся цьому його несподіваному пориву. Мовчки стою в очікуванні чим все це закінчиться. Так приємно, але усвідомлюю, що мені не варто звикати до обіймів Станіслава Маєвського. Ці  його пориви випадкові, спонтанні, неслушні. Дивно все це. Він точно бачить в мені малу, неповнолітню, несправедливо ображену  дівчинку, якій він чомусь викликався допомогти.

Напевне в цій ситуації в ньому проявився справжній чоловік, який може вирішити мою проблему. Чи тут щось інше? Пригадується, як Маєвський щось згадував про моїх батьків. Він вже давно крутиться у владних колах, можливо знає щось більше, ніж озвучено офіційно. Але так можна фантазувати до безкінечності. Не буду зараз загадувати. Так чи інакше, рано чи пізно все це наочно проявиться. Головне, аби не було запізно щось змінити, якщо насправді причина його зацікавленості мною криється в іншому. Не знаю… Я довіряю Віталіку, а у нього все під контролем, і це мене заспокоює.

Нарешті Стас послаблює обійми, кладе руку мені на плече, іншою торкається підборіддя. О боже! Той ніжний, тендітний дотик його пальців ледь відчутний, але такий бентежний. Піднімаю голову, зводжу очі на   нього. Наші погляди зустрічаються. Я зависаю в його очах, він в моїх. Там такий неймовірний трепет, тепло та ніжність. Так добре, але одночасно нестерпно, бо розумію, що це явище тимчасове, випадковий епізод. У Станіслава так вийшло спонтанно, як мені видається. Він просто жаліє мене, відчуваючи себе моїм захисником.

А у мене? Ні не буду про це навіть думати, не хочу. Це неправильно. Навіщо мені розчарування. Він не мій, і ніколи не буде. Він дорослий, а віднедавна ще й заручений чоловік. І від усвідомлення того всім тілом прокочується крижаний холод. Я ще не знаю як, але певна, що все це якось переживу… Головне не зациклюватись на ньому, відпустити те, що так несподівано зародилося, торкнуло ще тоді, при першій зустрічі та час від часу нагадує про себе, коли Стас торкається чи дивиться на мене, коли поруч. Надіюсь, що з часом це минеться.

Треба просто зосередитись на Віталіку. Він такий класний і такий милий. Він подобається мені й, здається, закоханий у мене. Я погоджуся на його пропозицію зустрічатись, стану його дівчиною та неодмінно закохаюся і, можливо, ми станемо щасливими. А Станіслав Маєвський хай живе своїм звичним життям. Переконана, як тільки він розв’яже мою проблему, то просто зникне з мого життя назавжди…