Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Ти чого тут сама, де Слава? - не чекаючи на відповідь, закидає руку мені на плече і вказує у бік своїх супутників. - Знайомся, це Галина Володимирівна та Олександр Петрович, мої батьки, ну і Слави звісно. А це, Рижуля, нова подружка Слави.

Не здивуюсь, якщо моє обличчя повільно, але впевнено стає кольору стиглого херсонського томату. Я аж ніяк не планувала знайомитись з батьками Слави, зважаючи на те, що і з ним я знайома без року неділю. Намагаюсь не думати про те, як я виглядаю у завеликих для мене речах Слави і хвалю себе, що не полінилась одягти бюстгальтер під футболку.

Андрія забавляє моя розгубленість, і він скуйовджує моє волосся своєю величезною рукою, наче недолугій дитині. Прокручуюсь під його рукою і роблю декілька кроків на зустріч його батькам. 

- Дуже приємно з вами познайомитись. Мене звати Аліна, - роблю акцент на своєму імені і спідлоба дивлюсь на Андрія, даючи зрозуміти, що "рижуля" це не ім'я. Ну нічого, одного перевиховала, і до цього руки дійдуть.

- І нам дуже приємно, Аліночко. А Слава ще спить? - спокійно запитує Галина Володимирівна, наче я бачусь із нею не вперше, і це для неї звичайна справа, кожного ранку спроваджувати з дому прихильниць своїх синів.

- Так. Піду скажу йому, що ви приїхали, - вимовляю швидко і зриваюсь з місця, поки з'явилась можливість втекти.

- Не треба люба, нехай хоч трохи виспиться у відпустці, -  ніжно вимовляє жінка і мій шанс на втечу тане на очах.

- Ух ти, млинці, - нарешті помічає смаколики Андрій і тягнеться до тарілки.

- Не млинці, а панкейки, - ляскаю його по руці, наче шкідливого кота. - Спочатку руки помий.

З переляку, складаю руки на грудях і кидаю погляд на його батьків. Зараз як виженуть на вулицю непутьову дівку, через рукоприкладство до дитини. Та вони лише посміхаючись переглядаються між собою. Олександр Петрович рушає слідом за сином до вбиральні, а на мовчазне запитання дружини, додає: "Я теж хочу п-а-н-к-е-й-к-і-в".

Андрій з татом ще ті ласунчики, чай не встигли допити, як з’їли цілу тарілку панкейків. З дозволу Галини Володимирівни, йду на друге коло і починаю смажити ще одну порцію, а вона і рада, що не треба годувати своїх чоловіків і поскаржилась, що цілими днями стоїть біля плити, щоб порадувати їх смачненьким. Після такого зізнання, одразу відклала декілька панкейків для Слави, бо поки він виспиться, то вже не буде що куштувати.

Кроки на сходах відволікають мене від жвавої розмови з Галиною Володимирівною, про пересадку квітів, до якої я вже не можу повернутись, бо на кухню заходить Слава. Походкою лева, він ступає босими ногами по чорному кафелю, хоча заспаний, зі скуйовдженим волоссям і ніжною посмішкою, він більше схожий на солодке ведмежатко, яке так і хочеться обійняти.

З одежі на ньому лише картаті піжамні штани і від його голого торсу я починаю танути наче зефірка на вогні. 

- Доброго ранку, всім! - підходить до столу і вітається за руку з батьком та Андрієм, а маму цілує у щоку.

Завмираю в очікуванні, коли він  підійде до мене. Я і так не знала, як себе поводити з ним після цієї ночі, а тут ще й батьки отримали квитки у перший ряд. Андрій представив мене його подружкою, а от ким мене вважає Слава, поки що невідомо.

В останню чергу він підходить до мене і цілує в маківку, від чого я знову прикриваю очі. Та що ж це таке. Наче в кому впадаю від кожного прояву ніжності з його боку. Дивно що я взагалі пережила цю ніч. Бо якщо подумати про все що ми виробляли, то це як у тому вислові, який так любить повторювати Катюха: “Є що згадати, та нема про що внукам розказати”.  

Поки я гублюсь у своїх спогадах, він відпиває кави з мого горнятка і зі словами “Як ти можеш пити таку гидоту?” виливає її у мийку.

Три пари очей уважно дивляться на нас наче у театрі, в очікуванні продовження. Але нічого не відбувається. Слава дістає турку і починає варити нову каву, наче робить це кожного ранку для кожної дівчини, що залишається на ніч. Батьки спочатку виглядали спантеличеними, можливо чекали поки Слава сам мене представить, але цього не відбувається і вони продовжують розмову між собою. 

- Ви ж мали повернутись лише в неділю, невже не витримали байок дядька Бориса? - посміхаючись підтримує розмову Слава і ставить переді мною горнятко свіжозвареної кави, не залитої нашвидку окропом як це роблю я, а саме звареної на вогні. 

- Ти ж знаєш свого батька, - відповідає його мама, - він поспішав до своєї Зірочки. Боявся що ви не догледите.

Мабуть, вираз мого обличчя говорить про те, що я нічого не розумію, але мені дуже цікаво. Тому Галина Володимирівна пояснює для мене, що вони з чоловіком поїхали до родичів у гості на тиждень, а свій скарб, тобто козу Зірочку та курей залишили під наглядом Слави та Андрія. О так, виростили дітей, а самі навіть курей бояться їм довірити. Щось хлопці не на дуже гарному рахунку у свого батька.

І тут до мене трошки повільно, але все ж таки доходить, що це не дім Слави, і що вони не в гості, без попередження приїхали, а повернулись в свою домівку. І могли повернутись у будь-яку мить, навіть тоді, коли я сиділа на цьому самому столі, і наче п'явка була не в змозі відірватись від їхнього сина. Яка ганьба.