Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Двері розчахнулися.

— Хлопці, це було... неймовірно, — сповістив Гібіскус Дюнельм. — Ніколи ще такого не чув! Можете завтра зіграти? Ось вам п’ять доларів.

Толог порахував монети.

— Ми чотири рази на біс виходили, — похмуро нагадав він.

— Тоді я би на вашому місці гільдії скаржився, — відказав Гібіскус. Троє друзів дивилися на гроші. Коли востаннє їв добу тому, така сума здається скарбом. Але це було менше, ніж вимагала гільдія. З іншого боку, як же довго тяглася ця голодна доба.

— Якщо прийдете завтра, заплачу вам... шість доларів, що скажете?

— Очманіти, — сказав Толоз.

Маструм Ридикуль підскочив у ліжку, бо підлога під ним враз задвигтіла.

Зрештою це сталося! Вони таки вирішили його дістати. Традиція просування вгору кар’єрною драбиною в Академії шляхом скидання померлих — а іноді й убивства живих шляхом скидання із найвищих щаблів тієї драбини — нещодавно урвалася. Була в цьому й заслуга самого Ридикуля — міцний чолов’яга, він тримав форму, як виявило троє нічних пошукачів архіректорської посади, а ще мав гострий слух. Пошукачі опинилися в незручному положенні — когось він вивісив з вікна за литки, когось оглушив лопатою, а комусь зламав руку в двох місцях. Крім того, всі знали, що Ридикуль тримає біля ліжка два заряджені арбалети. Характер у нього був добрий, тому обидва вуха він нападникові навряд прострілював би.

Така обачність вимагала від колег-чарівників підходити до справи терплячіше. Усі колись помирають. Можна просто зачекати. Ридикуль схопився за арбалет і зрозумів, що перше враження було оманливим.

Здається, про убивчу магію цього разу не йшлося. Це просто звук струшував стіни й підлогу кімнати.

Ридикуль взув капці й вийшов у коридор, де побачив інших викладачів, які цікавилися один в одного, яка холера здійняла такий шум. Тиньк сипався їм на голови, мов густий туман.

— Хто це влаштував таке неподобство? — заволав Ридикуль. Відповіддю йому був німий хор нечутних відповідей і знизування плечима.

— Ну, гаразд, сам дізнаюся, — проревів архіректор і рушив сходами вниз. Інші пішли за ним.

Ішов він майже не згинаючи колін і ліктів — цілком собі як і будь-хто в праведному гніві.

Дорогою з «Барабана» троє друзів мовчали. Жодного слова ніхто з них не промовив аж до «Бурових обідів». У черзі вони теж стояли мовчки, а коли черга дійшла, промовляли тільки «Так... так... одну „чотири гризуни“, без перцю, одну „хапонійську гостру“ з подвійною салямі й одну „чотири пласти“ без ураніту».

Вони чекали. Гітара тихо награвала мотив на чотири ноти. Вони намагалися не зважати. Вони намагалися зважати на інше.

— Гадаю, шо треба ім’я міняти, — за якийсь час озвався Вапняк. — Ну тобто: Вапняк? Для музичної кар’єри не дуже.

— І як би ти назвався? — поцікавився Толоз.

— Та може... не ржіть тільки... може... щось типу як Бескид?

— Бескид?

— Гарне трольське ім’я. Скелясте таке. Уявив — і вже закачує. Цілком добре ім’я, — виправдовувався Бескид, уроджений Вапняк.

— Ну, так... але... не знаю... Бескид? Щось не пригадаю, щоби хтось на такому імені довго протримався в музичній справі.

— Та вже краще, ніж Толоз.

— Я лишуся Толозом, — сказав Толоз. — А Імп лишиться Імпом, так?

Імп дивився на гітару. «Щось воно не те, — думав він. — Я до неї й не торкався майже. Вона ніби... І я так втомився...»

— Не певен, — озвався він дратівливо. — Не певен, що Імп — вдалле ім’я для... такої музики... — фраза урвалася. Імп позіхнув.

— Імпе? — звернувся до нього Толоз трохи згодом.

— М?

А ще він відчував, що хтось за ним спостерігає. Звісно, це йому щось просто верзеться. Кому скажені: «Коли я був на сцені, за мною спостерігалли», — засміють. Казатимуть: «Невже? Це щось надприродне, коли так»...

— Імпе, — знову спитав Толоз, — чого ти пальцями клацаєш?

Імп опустив погляд:

— А я кллацав?

— Так.

— Просто думав. Моє ім’я теж... якось цій музиці не пасує.

— А можеш не мертвою мовою перекласти, що воно значить?

— Ну, уся наша родина зветься Целлінами, — сказав Імп, не зваживши на шпильку про його давню мову. — Воно означає «з падубів». Падуби голлі — це єдине, що в Ллямедах добре росте, все інше зогниває.

— Я все казати не хотів, — озвався Бескид, — але «Імп» — це якось по-ельфонутому трохи звучить.

— Воно значить «голлий», — пояснив Імп. — Ну, знаєте, типу як без пушку.

— Голий з Целін? — перепитав Толоз. — Падуби Голі? Будеш Паді? Гірше навіть за Бескида, як на мене.

— Здається, звучить вдалло, — сказав Імп.

Толоз знизав плечима й витяг із кишені жменю монет.

— У нас досі є більш ніж п’ять доларів, — сказав він. — І я знаю, на що ми їх витратимо.

— Треба відклласти на лліцензію Гілльдії, — сказав Паді, який був колись Імпом.

Толоз втупився кудись перед собою.

— Ні, — відрізав він. — Треба ще попрацювати над звучанням. Тобто воно ніби й добре звучить, дуже так... по-новому, — тут він перевів погляд на Паді, — але чогось нам бракує...

Гном знову прошив Паді, раніше Імпа, поглядом.

— Ти знаєш, що тебе всього трусить? Так соваєшся на лавці, ніби у тебе мурахи в штанях.

— Не можу нічого вдіяти, — відповів Паді. Йому хотілося спати, але ритм бився в стінки його голови.

— Я теж бачив, — сказав Бескид. — Коли ми йшли, тебе хитало, — він глянув під стіл. — І ти ногами тупаєш.

— Не йде мені музика з голлови, — сказав Паді. — Ви праві, нам треба... — він пробігся пальцями по столу, — нам треба щось таке, пам-пам-пам-ПАМ-Пам...

— Тобто клавішні? — підказав Толоз.

— А вони такі?

— В Опері нове фортепіано нещодавно з’явилося, — сказав Толоз.

— Ага, тіки нам така штука ні до чого, — сказав Бескид. — Та штука для пузатих дядьків у напудрених перуках.

— Гадаю, — сказав Толоз, зиркнувши на Паді, — що коли поставити його біля... ем-м... Паді, то воно зазвучить саме так, як нам треба. Тому підемо по нього.

— Я чув, вони по чотири сотні коштують, — сказав Бескид. —