Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Вона простягла руку, щоби перехопити топірець.

— ПИСК!

— Тихо будь!

Вуо-о-о-ом-м-м.

Імп завмер, мов дискобол, коли виданий ним акорд заповнював гамірний простір.

Він дзвенів, мов сталевий зливок, що впав на бібліотечну підлогу глупої ночі.

Стіни гули луною. Кожна бриніла на свій лад.

Той звуковий вибух був подібним до вибуху вепронічного феєрверка, коли кожна іскра розривається віялом нових іскор.

Імпові пальці ніжно притискали струни, пролунало ще три акорди. Бородань опустив топірець.

Та музика не просто вирвалася на волю — вона дорогою ще й банк пограбувала. Це була музика закасаних рукавів і розщібнутого комірця, вона щиро всміхалася в доброзичливому вітанні й вигрібала срібло з кишень збовванілих ошуканих.

Ця музика вдаряла в ноги крізь таз, не питаючи дозволу в мозку.

Троль взявся за молотки, розгублено глянув на свої камені й почав відбивати ритм.

Гном глибоко вдихнув і видобув із сурми глибокий рев.

Люди забарабанили пальцями по столах. Орангутан сидів і шкірився — так широко, ніби по банану за щоки запхав. Сюзен глянула на клепсидру з Імповим іменем. У верхній посудині піску не було, але щось у ній досі блищало.

Вона відчула, як голчасті кігтики деруться її спиною й вчіпляються у плече.

Смерть Щурів подивився на клепсидру і тихо промовив:

— ПИСК.

Сюзен ще не достатньо опанувала щурячу, але впізнала «ой-йой» за інтонацією.

Імпові пальці танцювали на струнах, але утворюваний ними звук аж ніяк не нагадував арфу чи лютню. Гітара голосила, мов янгол, який щойно виявив, чому перейшов на темний бік. Струни спалахували іскрами.

Сам Імп заплющив очі й тримав інструмент на грудях, ніби вояк зі списом навпереваги. Важко було визначити, хто з них на кому грав. А музика заливала повінню все.

Шерсть на тілі Бібліотекаря здійнялася дибки. Кінчики волосинок потріскували.

Виникало бажання руйнувати мури й бігти в небо вогняними сходами. Перемкнути всі тумблери й натиснути на всі важелі, встромити пальці в електричну розетку всесвіту й дізнатися, що тоді буде. Пофарбувати стіни спальні начорно й обклеїти плакатами.

Розмаїті м’язи на Бібліотекаревому тілі скорочувалися в такт, коли музика заземлялася об нього.

У кутку було кілька чарівників. Роззявивши роти, вони спостерігали за тим видовищем.

А ритм гримів, ідучи по головах і змушуючи їхніх власників закушувати губи й клацати пальцями в такт.

Жива музика. Музика, що качала, розкошувала на волі... Нарешті вільна! Вона перестрибувала з голови в голову, гриміла у вухах, проривалася крізь барабанні перетинки всередину, аж до заднього мозку. Хтось легше за інших відкривався їй... краще вловлював ритм...

Минула година.

Бібліотекар на всіх чотирьох чвалав крізь нічну мряку, і музика буяла в його голові. Він приземлився на газоні в подвір’ї Невидної академії, зіп’явся на ноги й побіг у Велику залу, божевільно розмахуючи руками в повітрі, аби втримати рівновагу. Спинився.

Крізь великі вікна пробивалося місячне світло, висвічуючи те, що Архіректор звав «нашим модним органом», змушуючи тим решту викладачів ніяково червоніти.

Ряди й ряди труб затуляли собою всю стіну, мов колони чи навіть сталагміти у велетенській стародавній печері. На їхньому тлі майже губився пульт із трьома гігантськими клавіатурами й сотнею перемикачів для розмаїтих звукових спецефектів.

Користувалися ним нечасто, хіба тільки під час урочистих подій для громадськості чи Вибачального дня[10].

Бібліотекар завзято надимав міхи й раз по раз захоплено ук-укав — відчував, що орган цей спроможний на більше.

Дорослий самець орангутана може видатися цілком приязною купою старих килимів, та насправді сили в ньому стільки, що людина з такою ж масою килими ладна буде їсти, тільки б не битися з таким суперником. Бібліотекар припинив качати міхи, коли за важіль уже не можна було взятися, так той розігрівся, а клапани вже не могли витримати тиск і непристойно посвистували, ніби хтось псував повітря.

Тоді він заскочив на пульт.

Уся споруда тихо гула під нестримним тиском нагнаного повітря.

Бібліотекар зчепив пальці й хруснув кісточками — коли у вас стільки кісточок, скільки в орангутана, жест справляє неабияке враження.

Він здійняв руки над клавішами. На мить замислився.

Тоді знов опустив руки й увімкнув регістри з позначками «глас людський», «глас небесний» і «глас пекельний».

Орган стогнав дедалі тривожніше. Бібліотекар знов здійняв руки.

Знов завмер.

Знов опустив руки й увімкнув усі інші регістри, включно з тими, які були позначені «?», а також ті, на чиїх перемикачах були вицвілі попереджувальні написи кількома мовами про те, що ті регістри в жодному разі не можна вмикати.

Здійняв руки.

Здійняв також і ноги над найлиховіснішими на вигляд педалями.

Заплющив очі.

На якусь мить завмер у зосередженій мовчанці, мов пілот-випробувальник, який от-от мусив здійснити неможливе за штурвалом зорельота під назвою «Мелодія».

Дозволив хвилям спогадів про музику накрити його з головою, покотитися по руках і вдарити в пальці.

Його руки впали на клавіші.

— Як це в нас вийшлло? Як це в нас вийшлло? — збудження босоніж гасало Імповою спиною туди й назад.

Вони сиділи у захаращеній коморі за шинквасом. Толоз зняв шолом і витер його зсередини.

— Ти повіриш, якщо я просто скажу, що це був розмір чотири чверті, мелодія на сильну долю, а баси на слабку?

— Шо ти сказав? Шо це за слова? — перепитав Вапняк.

— Ти музикант чи ні? Як ти гадаєш, що ти робиш? — спитав Толоз у відповідь.

— Та луплю молотками, оце і все, — сказав Вапняк, ударник від природи.

— Алле там у тебе такий пасаж був, — сказав Імп, — ну, там, посередині... такий, там-да та-та-ДА... Звідки ти його взяв?

— Та просто там так треба було, от і все, — відповів Вапняк.

Імп глянув на гітару. Та лежала на столі. Але далі тихенько грала сама собою, ніби кіт, який тихо мурчить уві сні.

— Це ненормалльний інструмент, — показав він на гітару пальцем. — Я просто стояв, а воно загралло саме собою!

— Мабуть, колись чарівнику належала, як я й казав, — озвався Толоз.

— Нє. Не чув, шоби чарівники мали до музики талант. Музика магії не пара.

Усі троє дивилися на гітару.

Імп ніколи не чув про інструменти, які грали б самі собою, окрім хіба міфічної арфи Овена Мані, яка співала, коли чула небезпеку. Але це було ще тоді, коли на світі жили дракони. Самограйні арфи добре пасували світу