Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Я й не казав, що ми його купимо, — сказав Толоз. — Просто... позичимо ненадовго.

— Це означає «вкрадемо», — уточнив Бескид.

— Ні, не означає. Коли воно нам буде непотрібне, хай забирають назад.

— О, ну тоді все гаразд.

Паді не був барабанником чи тролем, тому добре бачив брак логіки у Толозових аргументах. І ще кілька тижнів тому він би на це вказав. Але тоді він був чемним юнаком із зелених долин і ходив у святилища до служби, не лаявся і грав на арфі під час друїдських жертвопринесень.

Тепер те піаніно було йому потрібне. Звук був майже таким, як треба.

Він клацав пальцями в такт думкам.

— Але в нас нікому на ньому грати, — сказав Бескид.

— Ви піаніно дістаньте, а я вам знайду піаніста, — сказав Толоз.

Усі троє не зводили очей з гітари.

Чарівники, мов загін вояків, наближалися до органа. Повітря навколо нього тремтіло, мов перегріте.

— Який незугарний шум! — кричав Викладач новітніх рун.

— Я б так не сказав, — верещав Декан, — на язик намотується!

Між органних труб спалахували сині іскри. Бібліотекар сидів високо за пультом, що тремтів разом з усією спорудою.

— Хто повітря качає? — кричав Верховний верховик. Ридикуль зазирнув за орган. Здавалося, держак міхів рухався сам собою.

— Не треба мені тут такого, — промимрив він, — це навіть гірше за студентів.

Тож він здійняв арбалет і вистрілив в основний міх.

Почулося надривне виття в ля-мажорі, а тоді орган вибухнув.

Хроніку наступних кількох секунд збирали під час обговорення у Залі незвичних станів, куди чарівники невдовзі пішли хильнути міцненького чи, як-от Скарбій, теплого молока.

Викладач новітніх рун присягався, що 64-футова труба «Гравіссіма» злетіла в небо, лишивши по собі вогняний стовп.

Завкаф неточних наук і Верховний верховик стверджували, що, коли вони знайшли Бібліотекаря, який саме лежав головою у фонтані на площі Сатор за стінами Академії, він ук-укав сам до себе й радісно шкірився.

Скарбій стверджував, що бачив десяток голих молодих жінок, які стрибали на його ліжку, та Скарбій і без того періодично дозволяв собі такі висловлювання, особливо коли довго не виходив надвір.

Декан нічого не казав. Його очі блищали.

Іскри потріскували в його волоссі.

Він міркував, чи йому дозволять пофарбувати свою спальню начорно.

...а ритм не вщухав...

Імпів часомір стояв посередині величезного письмового стола. Смерть Щурів ходив навколо нього й попискував собі під ніс.

Сюзен теж дивилася на часомір. Безсумнівно, весь пісок із верхньої чаші висипався у нижню. Але щось іще було у верхній чаші й поволі витікало крізь отвір униз. Воно було блідо-блакитним і нервово вирувало, мов перезбуджений дим.

— Бачив таке колись?

— ПИСК.

— От і я ні.

Сюзен підвелася. Тепер, коли вона вже трохи звикла до тутешнього ладу, тіні попід тим, що мало бути стінами, почали нагадувати речі — не механізми, але й не меблі. У подвір’ї пансіону був механічний планетарій. Ці невизначені штуки нагадували його, от тільки вона не знала, які це зірки й невідомі орбіти. Вони здавалися відбитками чогось надто чужорідного навіть для цього чужого світові виміру.

Вона хотіла врятувати його, і це було би правильно. Вона знала напевне. Щойно побачила те його ім’я... таке важливе.

Вона успадкувала трохи Смертиних спогадів. Бачитися з тим хлопцем вона не могла, але, може, він із ним уже бачився. Щось підказувало їй, що ті ім’я й обличчя так глибоко закарбовані в її свідомості, що всі інші думки так чи інак оберталися навколо них.

Щось інше встигло його врятувати.

Вона знов піднесла клепсидру до вуха. І виявила, що притупує.

І зрозуміла, що далекі тіні попід стінами рухаються.

Вона побігла підлогою — справжньою підлогою — до краю килима.

Тіні були на вигляд, як математика, якби вона була матеріальною. Це були якісь довгі криві... чогось. Стрілки, мов стрілки годинників, але довші за дерева, поволі рухалися крізь простір.

Смерть Щурів виліз їй на плече.

— Я так розумію, ти теж не знаєш, що відбувається?

— ПИСК.

Сюзен кивнула. Мабуть, щури помирають, коли їм час. Вони не намагаються обдурити свою загибель чи постати з мертвих. Не було в щурів ходячих мерців. Щури знали, коли час здатися.

Вона знов подивилася на клепсидру. Хлопець — вона його так звала, бо так уже заведено в дівчат звати осіб чоловічої статі, на пару років за них старших, — зіграв акорд на гітарі чи що там у нього було, й хід історії змінився. Чи схибив. Чи щось таке.

Щось іще, крім неї, не хотіло дати йому вмерти.

Була друга ночі, й надворі дощило.

Констебль Щебінь, міський вартовий, охороняв Оперний театр. Такий підхід до виконання своїх обов’язків він перейняв у сержанта Колона. Коли ви самі дощовитої ночі, охороняти варто щось велике, зі зручними в таку погоду широкими карнизами. Колон таким підходом послуговувався не один рік, і саме завдяки цьому жодної видатної споруди Анк-Морпорка не було вкрадено[11].

Це була небагата на події ніч. За годину до того з неба упала 64-футова органна труба. Щебінь підійшов ближче, щоби оглянути кратер, та не був певен, що такий перебіг подій був наслідком чиїхось протиправних дій. Крім того, звідки ще братися на світі органним трубам, коли не в такий спосіб.

Останні п’ять хвилин в театрі щось гупало й подзенькувало. На це констебль звернув увагу. Йому не хотілося виставитись дурником. Всередині Оперного театру він  ніколи не бував, а тому не міг достеменно знати, які звуки можуть лунати звідти о другій ночі.

Парадні двері розчахнулися, і крізь них помалу виповзла пласка коробка дивної форми. Рухалася вона вигадливо — кілька кроків уперед, а тоді пару кроків назад. А ще вона говорила сама до себе.

Щебінь глянув униз. Він розгледів... тут довелося трохи замислитися... сім ніг різного розміру й форми, але тільки чотири з них закінчувалися стопами.

Щебінь побрів до коробки й постукав по ній.

— Так-так-так, що це таке тут... у нас? — спитав він, доклавши до формулювання певних зусиль.

Коробка спинилася.

А тоді сказала:

— Ми рояль.

Щебінь взяв почуте до уваги. Він не був певен, що таке рояль.

— Роялі пересуваються, так? — уточнив він.

— Так... ноги ж у нас є, — відповів рояль.

Щебінь оцінив аргумент.

— Але глупа ніч уже цей, той, —