Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— Добрий з тебе стрілець! І як це ти так улучив?

Негреня, потішене, всміхнулося, випнуло груди й гордовито відповіло:

— Гонсалві навчи Домба влучно стріляти!

Павел забрав карабін.

— Добрий у тебе вчитель був! Авжеж! — додав він, клацнувши затвором.

Розвиднилось. У лісі шарудів легенький уранішній бриз. Повітря сповнилось вологим подихом джунглів і пахощами прілого листя. Повітряні корені дерев, дивовижно переплетені і покоцюрблені, утворювали химерні фігури — стільчики, печери, зручні колиски з круглим сидінням. Серед цього лабіринта рослин мерехтіли пістряві метелики. Велетенські жуки напружували тишу безперервним гудом і дзижчанням.

Перший тривожний скрекіт папуги пробудив пташиний світ, і джунглі забриніли дзвінким гомоном та щебетанням. Час від часу і хащів долинав крик звіра та тріск галузяччя.

Павел звелів Альваресові згорнути намет, а Домбові — зварити сніданок. Сам же захопивсь розподіляти ношу. Альварес працював мовчки, насупивши брови. Брезентова одежина, червона хустка, пов'язана круг шиї й подерті онучі, позапихувані в давно зношені черевики — все це надавало йому жалюгідного вигляду.

Сонячний промінь, майнувши крізь густезие шатро листя, спалахнув на стволі карабіна.

Це нагадало Павлові, що настав час рушати.

Мандрівники пірнули в джунглі старою стежкою тубільців. Перед вів Альварес, услід йому ступав Домбо, а Павел ішов позаду. Він через плече негреняти стежив за Альваресом. А той ледве плентався — кощавий, з миршавою потилицею, цибатими голими ногами, вкритими сивим волосинням, і прозорими нашорошеними вухами.

Йшли мовчки. Домбо раз по раз торкав рукою марімбу, що висіла через плече. Вона була зроблена з двох зігнутих патичків, стягнених струною з жилавої тропічної трави. Під патичками була припасована порожня тиковка.

За п'ять годин подорожніх перепинила річка. Але в річищі тільки подекуди лисніли калюжі з лататтям та жабуринням. Вода пересохла. Підвісний міст із ліан був зруйнований.

— Оце та сама Домбея? — запитав Павел.

— Ні, — буркнув Альварес.

— Не Домбея, гамба! — підтвердив і хлопець. — Домбо знає наша річка.

— А людських слідів і досі ніде не видно, — мов сам до себе промовив географ. — Стежину занедбано, місток зруйновано…

Та Альварес уперто мовчав, мляво переступаючи з ноги на ногу й залишаючи в поросі довгі ведмедячі сліди…

Стежка спочатку тяглась понад берегом, але незабаром звернула на схід.

Сонце вже підбилося височенько й кропило подорожніх жаром. Спека ставала нестерпна — неначе саме повітря горіло.

Сімоне Альварес тепер насилу плентався. Кілька разів спіткавсь і приклякав. З волохатого обличчя йому збігав брудний піт. Очі позападали ще дужче. Павел також стомивсь, але йому хотілося дістатися до Домбеї й лише там зробити перепочинок. Тільки Домбо, дитя цієї природи, залишався бадьорий.

Згодом Балканов спостеріг, що Альварес іде, мов п'яний. Він щохвилі спотикавсь, аж нарешті впав на землю, здер з голови хустку й зайшовся кашлем, ледве зводячи подих. Тіло и нього купалось у поту, обличчя лисніло.

— Не можу й кроку далі!.. Дайте перепочинок!.. — немічним голосом простогнав Альварес, голова йому похилилась, а очі затягло каламутним туманом.

На виду він скидався на мерця.

— Гаразд, відпочинемо, — погодився Павел, глянув скоса на португальця й подумав, що цей чоловік, певно, ніколи досі не бував тут. Коли б бував, то легше зносив би дорогу. «Ми ще тільки вирушили, попереду півконтиненту, а він онде вже й пристав!..»

Зустрівшись після довгої розлуки з рідною землею, Домбо повеселів і пожвавішав. Він схопив лук, наставив стрілу й підтюпки побіг обрідним лісом уперед. Потім протяжно щось вигукнув своєю рідною мовою й гортанно заклекотав. Можливо, рідна земля збудила в ньому давно забуті спогади, й тепер він гасав та верещав, як тоді, коли ще жив на волі й коли ще португальці не «прочистили» його країну.

Павел сів, ковтнув трохи води, потер очі, потім витяг блокнотик і розгорнув карту. Під вогненною зливою сонця природа навколо геть принишкла. Ущух навіть той легесенький вітерець, який ще допіру ворушив траву. Павел глянув на Альвареса. Той куняв. Але руки його навіть уві сні міцно стискали шкіряний капшучок, що висів у нього на шиї.

«І чому блукає світом ця людина? — міркував географ. — Невже в нього немає ні дружини, ні дітей? Де його рідні?»

Павел знову скосував на Альвареса. Той сопів, пускаючи з рота бульки.

— Альваресе, хочеш рому? — нахиливсь над ним Павел.

Альварес ворухнувсь і підвів голову:

— Рому? Ні. Води!

— Вода при тобі. Маєш право на півсклянки.

— Дуже тепла. Наче помиї!

— Іншої нема, — сказав Павел і, не зводячи очей з Альвареса, поспитав: — Слухай, хіба в тебе немає дружини, дітей?

Подумавши, той відповів:

— Такому бурлаці сім'я ні до чого.

— Так і житимеш, поки й віку твого?

Похнюпивши голову, Альварес махнув рукою:

— Про сім'ю вже пізно думати.

І знову заплющив очі. З грудей йому вихопилось тяжке зітхання.

Можливо, Павел і далі б розпитував, коли раптом спостеріг, що на узліссі загойдались чагарі. Він завмер, не зводячи погляду з того місця. «Мабуть, хижак пантрує!» Але цю мить звідти виліз тубілець, нерішуче ступив крок-другий, підозріливо озирнувся й знову шаснув у кущі. Він був високий і кремезний, голий до пояса — в самому набедреникові. У руках стискав лук і сагайдак із стрілами.

За кілька хвилин тубілець знову виринув з чагарів. Сонце залило його чорну, мов змащену дьогтем, поставу. Він покрутив головою на всі боки, потім нерішуче став і пригнувсь. Тепер Павел роздивився його краще. У волоссі в негра стримів цілий сніп пір'я. На руках і ногах блищали металеві браслети.

Зробивши кілька стрибків, негр знову зупинився й заходивсь розглядатися по узліссі.

Географові конче потрібно було знайти саме таку людину, бо тільки тутешній житель міг розповісти, в якому напрямку слід шукати найближче селище